Відомий чернігівський фотохудожник Віктор Кошмал нерозлучний зі своєю дружиною Зоєю. Подружжя часто можна побачити на різних заходах, у театрі чи філармонії, або зустріти на чернігівських вулицях. У них спільні інтереси, погляди на життя, двоє донечок і троє онуків.
До речі, Віктору Миколайовичу цьогоріч виповниться 70, дружина ж на 4 роки молодша. Але завзятості, життєлюбства, цікавості до світу в них варто повчитися молодим.
Тож нині пропонуємо історію кохання, яка триває вже 47-й рік. Її розповів Віктор Кошмал.
Вікторе Миколайовичу, як ви познайомилися зі своєю дружиною, як починалася ваша спільна історія?
Я навчався в педагогічному інституті. У гуртожитку не жив, а знімав житло поряд з інститутом. Рік прожив на одній квартирі, але господарка сказала, що не виходить у неї довше здавати, то щоб шукав собі інше помешкання. Дізнався, що є інша господарка, яка здає житло. І я туди пішов. Щоправда, дорогою зустрів своїх однокурсників, які мені сказали, що та жінка насправді нікого не хоче брати на квартиру. Але я все одно вирішив спробувати. Прийшов, жінка та мене розпитала про все і каже: «Я тебе беру». А справа в тому, що то був приватний будинок на дві половинки. Одна належала сестрі, а інша – брату. І господиня каже: «Ой, у мого брата стільки дівчат є!». Думаю, ну і добре… Отак і познайомилися.
Тобто ваша дружина – це донька брата господарки, яка взяла вас на квартиру?
Так. Зоя також була студенткою, але ми не в одному інституті навчалися. Я їй дещо з математики допомагав, отак дружба в нас і зав’язалася.
Багато часу минуло, поки вперше поцілувалися?
У вересні я заселився, а в грудні вже поцілувалися. А потім так трапилося, що я захворів, перевівся на заочний відділ. І тоді стосунки в нас і закрутилися, що й весілля зіграли 8 січня 1977 року. А на 20-му році спільного життя ми повінчалися.
Пам’ятаєте ваше весілля? Яким воно було?
Гарним було. Зимовий день, тихий сніжок лапатий падав, гості приїхали. Зокрема, мої родичі з Бахмача. Вдома весілля відгуляли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ніжинців навчатимуть писати валентинки шрифтом Брайля
Мамі вашій обраниця сподобалася?
Вона сказала: «Синку, любитимемо одну». Щоб одна і на все життя.
Чи були у вашому молодому житті якісь суперромантичні моменти? Наприклад, троянда посеред зими чи щось інше?
Такого нічого особливого не пригадується. А щодо квітів, то і нині вважаю, що їх дарувати треба не тільки на 8 Березня чи на якесь свято, а якомога частіше. То квіти у нас вдома є постійно.
Подарунками кохану балуєте?
Звісно, без цього неможливо. Треба для цього знаходити час і можливості.
Ви в шлюбі вже 46 років, то як жилося всі ці роки?
Маємо дві доньки. У старшої дочки Галинки – два синочки, а в меншої Наталочки – один синок. То не нудьгуємо, бо три онуки маємо. Два зяті є – Микола і Сашко.
Хто у вашій родині головний?
Ми не розділяємо обов’язків. Я жодної роботи не боюся. Моя мати казала: «Вчись, синку, згодиться». Ми 13 років прожили разом із Зоїними батьками. І я й тоді не розділяв працю. Якщо прання, то знав, що треба води наносити, винести потім усе.
Якщо на кухні треба допомогти, то допоможу, посуд треба помити, то помию. До речі, і я, і дружина готуємо смачно. Адже кожна господиня готує борщ по-своєму. Навіть якщо рецепт один, страва вийде різною. А які моя Зоя оладки пече – смакота! Але ж і не це головне. Треба одне одного підтримувати. Ми все робимо із задоволенням і настроєм.
Дружина в мене бухгалтер – робота специфічна. А я – фотограф «у польоті».
До речі, у Зої є дві сестри, і так сталося, що стара їхня батьківська хата пішла під знесення. І ми всі отримали квартири в одному під’їзді, тільки на різних поверхах. Дві сестри живуть на шостому поверсі. А я із Зоєю забралися на сьомий, щоб мені було все краще видно.
Любов із роками зникає, міцніє чи щось на зміну їй приходить?
Я про таке й не думав ніколи, це такі тонкі речі. Любов є постійно: як подивився, яке слово сказав. Звісно, що в житті, як на довгій ниві, всяке трапляється. Але все треба пережити. Інколи треба вчасно промовчати чи попросити вибачення.
Чи трапляється таке, що ви сваритеся, а потім не розмовляєте?
Не пам’ятаю такого. Трапляється, що сваримося, але на п’ять хвилин, не більше. Навіщо жити в одній хаті і мовчати? Адже і дочки спостерігають за нами, то відповідний приклад треба подавати.
Маєте спільне дозвілля і чи завжди воно у вас було?
Оце буквально вчора сиділи та згадували… Спочатку до автівки мав велосипед, то на ньому возив усіх – дочок, дружину. В ліс, по гриби, у піонерський табір до Количівки. Також у нас постійно живуть домашні тваринки. Собака пудель був. Коти і нині є. А якось був період, що одночасно в нас жили п’ять тваринок – собака, щур, папуга, кіт і вже не пам’ятаю, хто п’ятий. Тобто в нас завжди все літало, щебетало і ми щебечемо разом.
І нині я приходжу додому і запитую Зою: «Підемо погуляємо?». Вона каже, що так. І йдемо в театр, філармонію, на концерти, просто вулицею проходимося. Бо не можна концентруватися тільки на роботі – бухгалтерії чи фотографуванні, – адже життя довкола вирує. З друзями часто їздили до Седнева, Новгорода-Сіверського, Качанівки, Любеча, інші місця відвідували. Ми легкі на підйом і друзі такі самі. А в 2013 році Зоя якось сказала: «Дуже хочу на море. Машина готова?». Відповів, що так. То сіли і поїхали. Дуже в Феодосії подобалося нам відпочивати. У 2013 році поїхали до Алушти. Але ж ми на місці не сиділи, весь Крим об’їздили на нашій «ластівці». Нащо лежати день на пляжі і смажитися? Треба щось побачити, бо навкруги дуже багато усього цікавого. І ми намагалися завжди десь у чомусь взяти участь. Також завжди прагнули, аби старість була не немічна, а в радість. Я – спортивний хлопець, то пробував, щоб і Зоя бігала. Вона сказала, що біг – це не для неї. А після вранішньої пробіжки я в молодості давив сік із буряка, з моркви, салати робив. Дітки вставали, снідали… А нині з дружиною ходимо в лазню, причому не зважаємо на пори року.
Щоправда, нині, як і всім, не дуже відпочивається…
Про що ще спільно мріється ?
Зоя сказала: «Хочу на море до Єгипту». Треба їхати. Але це вже після нашої Перемоги. Відсвяткуємо її у Єгипті.
Що сказали б молодим парам, які недавно почали спільно жити чи тільки думають ставати на весільний рушник?
Нареченій я кажу, що нині в тебе одна подруга – твій чоловік. А нареченому, що тепер у тебе найкращий друг – твоя дружина. Найголовніше – знайти спільну мову.
–
Спілкувалась Ірина Осташко
