Подивишся на таких людей, як Валентина Яковенко з Городища, наслухаєшся їхніх розповідей і набираєшся від них ще більшого оптимізму і жаги до життя. І водночас не хочеться миритися з думкою про те, що перед нами, можливо, останні представники того покоління, які є справжніми носіями оригінальних слів, які ще уміють вправлятися тими знаряддями праці, якими працювали наші діди-прадіди. А ще… Так хочеться якомога довше не відпускати у вічність ту щирість і відвертість, з якою ці бабусі і дідусі намагаються передати нам свої життєві мудрість та досвід.
Вісім століть історії Синявки
Синявка досить велика за площею. Це вже сьогодні вона, як і багато інших сіл Чернігівщини, має трохи депресивний вигляд. А колись Синявка була знаною на Чернігівщині. Бо має давню історію – заснована ще в ХІІІ ст., але особливого піднесення набула у XVII ст., коли за умовами Деулінського перемир’я 1618 р. між московією та Польським королівством відійшла до Польщі. А згодом Синявка навіть стала сотенним містечком спочатку Ніжинського полку, потім Чернігівського.
Сьогодні на різних синявських кутках мешкають близько чотирьох сотень жителів. Усі ці кутки зберігають у назвах історичну пам’ять про роди, які на них проживали, про заняття їхніх жителів: Лозовівка, Олійниківка, Поштарівка, Ковшарівка, Злодіївка, Торопіївка, Жабокраківка, Губарівка, Носа, Шлях, Соломахівка…
На синявському кутку Лозовівка
На Лозовівці і знаходиться оселя Валентини Яковенко. І сама пані Валентина мала в дівоцтві (як вона вимовила – «коли була в поддівках») прізвище Лозова. Дістатися її обійстя вартувало певних зусиль: до нього вела вузенька неасфальтована дорога, на якій вкрай важко б було розминутися двом зустрічним автівкам. Як згодом сказала донька пані Валентини Наталія, яка доглядає зараз свою 87-літню маму, для неї її синявський куток Лозовівка є найкращим.
Обидві господині дому вийшли назустріч, як тільки зачули, що біля двору зупинилося авто.
– Канєшна, будемо говорити не на юлиці, – гостинно запрошує до обійстя баба Валя. – Часу для розмови тепер є вже багато: город посапували, жуків потруїли.
Бачили б ви те обійстя! Від самої хвіртки і до порога – суцільний квітник: троянди, лілії, айстри, між якими по-хазяйськи прогулювалася молода грайлива киця.
– Ми обидві любимо квіти, – каже Валентина Михайлівна. – Але зараз ними переважно опікується Наталя. Тут раніше у мене росла шовковиця, під якою я в холодку любила перебирати картоплю чи робити ще щось. Але шовковиці вже немає, а донька засадила все квітами.
Коли запитали її про вік, то вона, хоч і опиралася на ціпок, але так бадьоро відповіла:
– А не злякаєтеся, коли признаюся? На жаль, без ціпка вже не обходжуся. От чомусь здається, що дорога до церкви стала довшою, тому туди ходжу з двома ціпками.
Пожартували з цього приводу: а чи не організувати їй у Синявці групу зі скандинавської ходьби? Подібну до тих, що вже є в Мені і Березні. Виявляється, що вона знає й про таке, бо чула по телевізору.
Увесь свій вік баба Валя прожила в Синявці: як кажуть, тут народилася, тут хрестилася, тут зростала і тут знадобилася. Вийшла заміж, разом з чоловіком Іваном (на жаль, його вже давно немає) народили і зростили двох дітей, працювали в колгоспі, будували нову хату.
– Нікуди надовго не виїжджала, – розповідає пані Валентина. – У школі провчилася шість класів, більше не схотіла – не вміла, не знала, не розуміла того, що вчили. У 12 років пішла на роботу. Це були перші повоєнні роки. Працювала в польовій бригаді колгоспу – збирали кок-сагиз. Ми, діти, переважно працювали за цукерки.
Згодом виконувала всю ту роботу, яку робили й дорослі: змішували суспицю (різні види зерна), возили її самокатом (виявляється, що так у Синявці називали звичайний велосипед) до зерносховища. У колгоспі кожному встановлювалися норми виробітку: по гектару картоплі чи буряка треба було обробити. Після збору врожаю видавали потім якийсь відсоток вирощеного для власного господарства.
Баба Валя – джерело минувшини
Загалом Валентина Яковенко віддала колгоспу все своє трудове життя. Тривалий час була ланковою.
– Дуже рано підводилися, – каже жінка. – Особливо влітку: ще починало ледь світати, а на луці вже чути звук коси. А ще треба було і домашньому господарству лад дати, і на роботу встигнути. Жінкам доводилося часто виконувати чоловічу роботу. А заробітки були малими. Трохи більше заробляли на льону.
Донька Валентини Михайлівни, слухаючи розповідь матері, пригадує своє дитинство: як їй хотілося, щоб у мами врешті був вихідний у неділю, аби якомога довше побути поряд. Але таке випадало дуже нечасто.
– Це таке джерело інформації про усю синявську минувшину, що важко ще і пошукати, – захоплюється бібліотекарка Синявської бібліотеки Наталія Деменко. – Ми без неї як без рук. Саме від неї дізнаємося багато чого з минулого нашого села, чого не зможе розказати вже ніхто. Бо баба Валя наразі є другою за віком із синявських старожилів.
Бабуся пригадує, як цілий тиждень святкували весілля. При цьому переповідає, як усе відбувалося від моменту сватання до приходу молодої в батьківський дім свого чоловіка. Пригадала Валентина Михайлівна і як гарно святкували Івана Купала в ті часи. Річка Синява тоді була дуже красивою. Дівчата, вдягнені у вишиванки, плели вінки, плавали по річці на човнах, співали.
Поговорили і про справи церковні, бо баба Валя є ревною прихожанкою Покровської церкви ще з дитячих років. І зараз дотримується суворого посту. А до недавнього часу ще й у хорі церковному співала.
– Поки я ходила до школи, то ніхто нам не забороняв цього робити, – каже жінка. – Але це було одразу після війни. А от уже коли брат став школярем, то тих, хто ходив до церкви, засуджували на шкільній лінійці. Та й дорослим людям було з цим нелегко: щоб похрестити дитину, мусили робити це таємно, часом вночі.
Матражі, кришеники, пряження, холодне, юшка, гоцка, холодець, поймиця – це не повний перелік назв синявських страв чи їхніх інгредієнтів
Валентина Яковенко дуже добре розповідає не тільки про звичаї і традиції, а ще зберігає в своєму господарстві та вправно володіє знаряддями праці, про які молодші покоління навіть не чули: рубель, качалка, кавганка, ціп. У неї є рубель і качалка, які раніше використовувалися замість праски. Бабуся показала нам, як ними користуватися, на прикладі скатертини. І робила це настільки вправно на підлозі, нагнувшись донизу, що у нас виник сумнів: а чи змогли б так зробити молодші жінки? А ще господиня пригостила синявськими стравами.
– Мама ще вправно і на городі працює, – помічає наше захоплення її дочка. – Буває, вийдемо на грядку, сапуємо. Я їй кажу, щоб присіла, відпочила. А вона мені: «Я буду сапувати, бо потім як сяду, то не встану вже».
Війна в дитинстві, війна в старості
Валентина Яковенко належить до того покоління, на долю якого випало бачити вже другу війну. Хоча тоді їй було всього шість років, але пам’ятає день, коли батько з торбинкою за плечима віддалявся від хати на війну. Як виявилося, тоді вона його бачила востаннє. Шкодує жінка, що на схилі років знову доводиться переживати ті ж тривожні відчуття.
– Та війна була не така, як тепер, – переконана Валентина Яковенко. – Я пам’ятаю і той день, коли німецькі війська йшли через Синявку. Вони їхали мотоциклами, а гармати тягли кіньми. Ми, малі діти, повибігали на вулицю і ставали обабіч. Німці кидали галети, грудки цукру. Ми ловили та шукали у піску те, що впало. Ворожі солдати зупинялися і реготали з цього видовища. А потім прибігла мати однієї моєї подруги і лозиною нас порозганяла з вулиці.
Баба Валя розповідає про те, що постійно німецькі війська в Синявці не стояли, хоча комендатура була. Пам’ятає вона, як три дні спостерігали за тим, як у перші дні березня 1943 року палала Корюківка: заграва і дим були дуже помітними.
– До минулого року я ще в усьому справлялася сама, – зітхає Валентина Михайлівна. — Дітей у мене двоє було. Сина, на жаль, вже немає. Маю трьох онуків і правнучку. Донька раніше з Мени приїжджала лише на вихідні щось допомогти. Але коли минулого року я впала та забила ногу, то Наталя вже більше біля мене живе, а до Мени їздить наче в гості. Сама ж я до лікарні ніколи не зверталася. У мене, мабуть, і медичної картки там немає.
Наталія Деменко говорить про те, що бабу Валю знає вже більше 40 років, відколи приїхала до Синявки, і не може пригадати жодного випадку, коли б вона з кимось сварилася: двері її дому завжди відчинені для гостей.
Джерело: susidy.city
