Через тиждень після Великодня заведено ходити на кладовища та віддавати шану спочилим родичам. До пандемії ковіду й повномасштабного вторгнення це дійство, особливо в селах, зазвичай відбувалося помпезно – з пишними трапезами на могилах, де подекуди спиртне лилося рікою. Був ще один атрибут – прикрашання могили горою пластикових квітів і вінків.
Між тим, ковідні роки, а нині й війна внесли корективи в те, як відбувається поминання спочилих. До речі, ці дні називають Радониця, а в народі – Діди. Однозначно це відбувається вже не так пишно і, до речі, не так, як це було ще кілька десятків років тому.
Своїми спогадами, як відбувалася Радониця в селищі Березна, поділилася жителька цього селища Марія Шевченко. Причому в Березні все відбувалося у понеділок – вівторок.
«Березна має три кладовища: Петропавлівське, Біле та Красне. До речі, Біле і Красне закладені ще до 1786 року. Коли створено Петропавлівське, історія мовчить, за певними ознаками – до 1900 року.
На кожному кладовищі є масові захоронення (перепоховання часів Другої світової війни), пам’ятні знаки жертвам Голодомору, є дуже старі пам’ятники, подекуди збереглися дерев’яні хрести, більшість – металеві та стандартні пам’ятники. Хоча є й локації померлих родин, увічнені оригінальними пам’ятниками, які можуть коштувати немало. На жаль, на кожному кладовищі майорять державні прапори, що є ознакою того, що прийняли вони полеглих захисників», – у коментарі для «ЧЕЛАЙН» зазначила Марія Шевченко.
Також вона розповіла, що в Березні дотримуються ще дохристиянського звичаю тризни. Між тим, за її словами, вже багато давніх традицій віджили.
«Ще за свого дитинства пам’ятаю, як ходила на Петропавлівське кладовище поминати прапрадіда Пінчука Андрія та інших родичів, могили яких знаходяться біля рову, що розмежовує кладовище та колишнє відділення колись відомої птахофабрики «Ватутіна». Заздалегідь прибирали могилки, одну з яких застеляли домотканою скатертиною або в кого яка була, рушниками, не обов’язково вишитими, хустками для хліба… Навколо стелили підстилки, на які сідали та поминали рідню: пасками, яйцями. Кожен приносив із собою не менше як три страви. Позаяк ця традиція відбувалася незадовго після Великодня, то люди ще мали домашні ковбаси, запечені сало, м’ясо, яйця, смажені на салі…
Не обходилося і без спиртного, проте п’яні не валялися на кладовищі: хто вживав, хто пригублював. Здебільшого брали, я про своїх, наливку, яку баба Домникія Железняк ревно берегла до Дідів», – розповіла Марія Шевченко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У громаді на Чернігівщині встановили Алею пам’яті на честь полеглих захисників
Водночас Марія Шевченко розповіла, що хоч Діди відбувалися на кладовищах, однак це було геть не сумне видовище.
«Швидше, навпаки! І добре, що окремі моменти віджилих себе. Тож покачавши яйця на могилках хрестом – від голови до ніг і справа наліво, – пригубивши перші сто грамів, чоловіки гуртувалися на локації ближче до воріт і починались азартні ігри в битки. Окремі березинці мали дійсно сталеві курячі яйця та вигравали по торбі крашанок. Крашанки можна було придбати тут же у передбачливих жіночок-продавчинь, по рублю за десяток, у магазинах були по 70 коп. за десяток. Ось вам і навар! Куди дівали? Хто віддавав дружинам, хто – біднішим людям, які теж гуртувалися неподалік і яким березинці ще вдома готували подаруночки: паски кусок, а то й цілу, спечену в кружці; крашанки, пофарбовані цибулевим лушпиння або штучними фарбниками; цукерки, а то й шматок м’яса чи ковбаси… На могилках не залишали харчів для померлих, як це заведено робити нині. Галки розкльовують яйця, цукерки, і біля могил створюються смітники вже продуктові…
Жінки, здебільшого молоді, спробувавши паски родичів, відвідували могили інших родичів, щоб їх вшанувати та показати свої нові наряди, куплені спеціально до Дідів. Доріжка по колу на Красному кладовищі перетворювалася на подіум, змагалися в нарядах і молоді дівчата… Дякувати Богові, віджили себе ці демонстраційні ходіння!» – зауважила Марія Шевченко.
За її словами, на кожному кладовищі активно відбувалася стихійна торгівля, можна було купити «березинські пряники», смажений соняшник міряний березинським стаканом, карамельні півники, мочені яблука.
«Вишенькою на торті була торгівля вишнями з наливки, наливкою ж поминали, а вишні не викидати ж… Міряли їх стограмовою чаркою та фасували у кульочики з газети, які миттєво розмокали, діти бруднилися. Але були щасливі і не хмеліли від таких вишень. Я теж любила такі вишні, та люблю й понині вишні з наливки. І ще до Дідів потроху витягувала їх із бутилів, які стояли на вікнах у баби Дімни.
Дітей на кладовищах було повно, вони часу не гаяли: маючи гроші, якими їх родичі обдаровували, намагалися купити все, що треба й не треба», – пояснила Марія Шевченко.
На зміну стихійній торгівлі, ближче до 2000 року, прийшла виїзна торгівля біля кладовищ – можна було купити морозиво, лимонад, воду в асортименті, печиво, цукерки. Так було до ковідних часів. Щоправда, нині нема, й це, на думку місцевих, добре.
Спілкувалася Ірина Осташко
Фото – Марія Шевченко
–
