Усі ми родом із дитинства. Саме в той час кожен з нас із настанням новорічних свят переносився у справжнісіньку казку, в якій могли статись будь-які чудеса. Завжди окремим пунктом дитячої новорічної програми були святкові ранки в дитячому садочку або школі. До цих дійств малеча ретельно готується, вивчаючи віршики та пісні. Але підготовка залежить не тільки і не стільки від дітей, а від батьків та їх винахідливості. Щонайменше кілька десятків років тому саме винахідливість і креативність були головною запорукою вдалого дитячого костюма на новорічні свята. Зараз ситуація трохи змінилась, асортимент костюмів на свята вже не те що достатній, а просто величезний.
Тому про свої новорічні спогади, найбільш пам’ятні святкові костюми з дитинства, а також про те, як, уже ставши батьками, робити свято для своєї дитини, ми й поговорили з героями нашого сьогоднішнього матеріалу.
Ганна Пушкар, власниця освітнього центру «РозУмка»:
– Для нашої родини новорічні свята завжди були особливими і казковими. Коли я була маленька, не було можливостей купувати новорічні костюми. Тому моя мамочка обшивала мені дощиком білу сукню, і ми всі були сніжинками.
Одного разу, щоб зробити мені корону, дідусь розбив ялинкову прикрасу на дрібні шматочки і цим скляним блиском обклеїв паперову прикрасу. Я себе відчувала дуже красивою і щасливою. Головне – це любов і відчуття дива, які мені в дитинстві дарували мої рідні. Це найкращий скарб, який підтримує мене все життя.
У мене двоє дітей. Старший Тарас, якому вже 15 років, не захотів вдягати костюм, а п’ятирічна Стефочка – залюбки. Яке щастя, що зараз у нас є всі можливості: можна обрати будь-який костюм – або купити, або взяти напрокат. Цього року моя донька змінила декілька костюмів на різних святах: у садочку – Корівка, у студії розвитку – Рапунцель та Русалонька. Мені значно легше знайти гарний костюм для своєї дитини, ніж було моїй мамі. Але я сподіваюсь, що зможу дати своїм дітям хоча б частину тої любові й казки, яку сама отримала в дитинстві.
Мене повністю влаштовували мої новорічні ролі, адже інших персонажів, окрім сніжинок, особливо й не було. Інші дівчатка мали такі ж самі костюми, як і в мене. Тому не було відчуття, що я щось втрачаю. Алебув у мене один кумедний випадок, коли мені дуже не сподобався мій костюм. У першому класі вчителька мені запропонувала бути на святі в театральній мініатюрі зайцем – Дідом Морозом з мультика «Ну, постривай!». Ми мали з Вовком-Снігуронькою співати пісню «Расскажи, Снегурочка, где была…» Я погодилась, бо не змогла відмовити вчительці. Але це була для мене ганьба:я вважала, що Заєць – це хлопчачий костюм, а Дід Мороз – тим більше. Одним словом– жахіття. Зараз уже смішно, а тоді були сльози, які я мужньо стримала.
У нашому центрі зараз також є прокат новорічних костюмів, але виокремити певні тренди дуже важко. Справа в тому, що є випадки, коли садочки чітко по сценарію роздають ролі, і тоді батьки вимушені шукати конкретні костюми, це ті ж самі Сніжинки, Зайчики, іноді щось цікавіше. А ось якщо в дітей питають, що саме їм цікаво, тоді це, як правило, супергерої у хлопчиків та діснеєвські принцеси у дівчаток.
Ярослав Волерт, історик:
– Найбільше я собі запам’ятався в костюмі Зайчика та олімпійського Ведмедика, ним я був у 1980 році, коли в СРСР якраз проходила Олімпіада.
Якщо згадувати самі святкові ранки, то. коли я був Зайчиком у міліцейському садочку № 4, Дід Мороз чи, як мені тоді здалося, просто злодій, схопив і сховав мене до дірявої торбини. Дуже тоді злякався. Як виявилось потім, це були відомі радянські, але вже новорічні «Веселі старти»: бігали на швидкість у мішках, кидали на влучність якісь м’ячики та перетягували каната.
Новорічні костюми робили мої батьки. Зокрема, маску Зайця прикрашали битими скляними ялинковими іграшками, аби блищала та була більш яскравою. А ось Ведмедика, мабуть, брали напрокат, хоча пояса з олімпійськими кільцями мені зробив батько, який на той час був учителем праці у школі № 24, яка на Нафтобазі. Знаю, що багато хто в той час бив ялинкові прикраси та використовував те скло в декорі. Їх, напевно, можна зрозуміти, бо, думаю, з паєтками, блискітками й кристалами Сваровські тоді був напряг, а скляні іграшки хоч якось блищали.
Ірина Соломаха, депутатка Чернігівської міськради:
–Своє дошкільне дитинство я провела в Німеччинів містечку під Дрезденом. Там я на святах була помічницею Діда Мороза та Снігуроньки і завжди була всюди в перших рядах. Вчити віршики мені було нескладно, як і взагалі готуватись до будь-якого дійства. А ось костюми мені готували мама та бабуся. Зокрема, оскільки не було всіляких паєток, блискоту моїм платтячкамдодавали розбиті ялинкові прикраси, приклеєні на вату. Хоч і була можливість придбати там костюми на Новий рік, але мама фантазувала та все робила власноруч. Дуже вдячна західним традиціям, хоч і жила в Східній, а не Західній Німеччині. Різдво, запах кориці, смачні пряники – усе це треба було відчувати. Коли перед святами батьки скупались, то в маленьких магазинах мене завжди чимось пригощали. Саме там я зрозуміла, що таке гарні подарунки, як вони прикрашались, ховались під ялинку, і в моєму дитинстві був той ефект чуда, про який усі говорять.
Повернувшись до Радянського Союзу, я пішла в перший клас, і вже тут моєю головною помічницею у створенні новорічного образу була моя бабуся Марія. З нею ми розстилалигазети на підлозі найбільшої кімнати будинку та починали творити. Вона дуже гарно шила на машинці «Зінгер» та намагалась поступово навчити цього ремесла й мене. У бабусі я була Королевою, але завжди різною. Я наряджалась у Королев вогню, сонця, весни, ну і, звісно,Снігову королеву. Пам’ятаю, як для Королеви вогню вона мені зшила платтячко з червоної гарної тканини, навіть не знаю, де вона її змогла тоді знайти. Дідусь же розмальовував язиками полум’я низ мого плаття. Корону ми робили всі разом. Дідусь мій був географом, тому вмів робити креслення і малював макет моєї корони.Я його вирізала, і потім з бабусею ми клеїли на корону всі ті блискітки із залишків прикрас. Чітко пам’ятаю той момент, коли я приходжу в першому класі на новорічне свято і розумію, що навколо Сніжинок іЗайчиків дуже вирізняюсь, завдяки старанню та натхненню моїх бабусі й дідуся.
Свого сина Назара я з раннього дитинства теж привчала до віри в чудо, що йому допомагав створити Дід Мороз, якого він дуже чекав. Адже той приносив йому довгоочікувані подарунки – від книг до електромашинок.
Костюми Назар не дуже любив, але починаючи із садочка до третього класу школи ми з чоловікомусе ж таки робили йому новорічні костюми. Найбільше нам і сину запам’ятався костюм Медведика, який він одягав ще в садочку. Він був з Польщі(тоді речі звідти були дуже модними) і мав таку особливість, що, коли дитина нажимала пальчиком на батарейки в карманчику, він начебто ричав, як ведмідь. Таким чином наш Назарчик був просто зіркою свята.
