Транспортне сполучення було однією із основних складових життя Чернігова починаючи ще від доби його становлення як міста. Розвивався чернігівський транспорт у ногу з часом, наслідуючи ті часові зміни, які відбувалися у загальній історії людства.
Не завжди ці зміни були швидкими, проте, в цілому, наше місто пройшло ті ж етапи, що й решта містечок України й світу.
Внутрішня міська транспортна мережа Чернігова до появи електротранспорту мала два етапи розвитку: еру візництва та еру автобусного сполучення.
Отож, сьогодні про візників та екіпажі.
Візництво було найбільш розповсюдженим та, власне, чи не єдиним видом транспортування вантажів та пасажироперевезень у Чернігові практично до середини 1930-х. Візники є першим міським транспортом Чернігова.
Кількість візників у місті постійно зростала. Наприклад, 1861 року в Чернігові їх налічувалося 20, а станом на 1898 рік у місті було 52 парокінних, 120 однокінних та 78 ломових екіпажів.
Регламентувалася діяльність візників Міською думою. Усі візники були об’єднані в громаду, на чолі якої стояв староста, який, у свою чергу, обирався з числа парокінних візників на загальних зборах усіх членів громади. Разом зі старостою обиралися два його помічники. Після затвердження управою результатів виборів, старості видавався відповідний жетон. Староста мав поіменний список усіх візників міста, а в його обов’язки входило слідкувати за чітким дотриманням вимог та приписів Міської думи щодо здійснення перевезень у межах міста. До таких вимог, зокрема, належали: необхідність мати при собі промислове свідоцтво на право здійснення візницького промислу (візником могла стати лише особа у віці від 17 років з досвідом керування кіньми та без фізичних вад), необхідність мати два ярлики від управи: один про перевірку стану упряжі, коней та екіпажу, інший – про перевірку зовнішнього вигляду візника (обов’язковим одягом візника міг бути лише темно-синій жупан та пухова чи хутряна шапка, залежно від пори року), – без наявності цих документів виїзд візника суворо заборонявся; також староста слідкував за тим, аби візники дислокувалися лише у визначених думою місцях стоянок (таких було декілька по місту). Загальний регламент передбачав також, що візники повинні на вимогу поліції безкоштовно надавати свої послуги для перевезення хворих, божевільних, поранених чи раптово померлих, а також здійснювати поліцейське переслідування; візники мали неухильно дотримуватися правил дорожнього руху, не брати у однокінні екіпажі більше двох пасажирів, а парокінні – чотирьох; забуті пасажирами речі необхідно було здавати до поліцейських дільниць.
До заборон регламент відносив їзду по піску та в нічну пору, швидку їзду при виїзді з брами, на поворотах та на вузьких вулицях – їзда риссю дозволялася лише на брукованих вулицях та за умови їх гарного стану (це робило коло маршрутів містом дещо обмеженим, адже станом на кінець ХІХ – початок ХХ століття з усіх чернігівських вулиць забруковано було лише 8 загальною довжиною 7 верст, ще на 18-ти було влаштовано мостові, які, в цілому, не відповідали виписаним для візників умовам); заборонялося перевезення містом п’яних, вживання алкоголю, куріння та нешанобливе ставлення до пасажира. Попри те, чернігівці скаржилися, що в частині останніх вимог візники вкрай рідко дотримуються приписів.
Громадський транспорт був представлений і таким забутим нині екзотичним видом, як дрожки. Чернігівські дрожки, або ж дроги, мали вигляд величезної лави, поставленої на колеса та вкритої, для зручності пасажирів, рядном або тканими доріжками. Ними, зазвичай, користувалися аби долати незначні відстані в межах міста, й то лише в погожу днину. І, хоча цей вид транспорту недалеко пішов від звичайного воза, проте саме його можна назвати першим прообразом чернігівської маршрутки.
Такса на послуги візників у ХІХ – на початку ХХ століття встановлювалася Міською думою і виходила з розрахунку 40 копійок за годину використання парокінного екіпажу та 25 – однокінного. Поїздки за місто могли сягати шалених коштів – більше 1 рубля, а під час великих свят розцінки піднімалися удвічі.
У 1920-х роках однокінні та парокінні екіпажі продовжували залишатися актуальними серед чернігівців, адже автомобілі чи мотоцикли лишалися малодоступними. До 1927 року на території Чернігова налічувалося шість стоянок для легкових кінних екіпажів. Дві з них знаходилися у центрі: на Красній площі та теперішньому проспекті Миру; пізніше було облаштовано додаткову стоянку на вулиці Гончій. Оскільки Чернігів був невеликим містом, у більшості випадків чернігівці воліли скористатися велосипедом чи пройти пішки. До віддалених районів окрім візника можна було дістатися на таксомоторі, їх на той час у місті було три. У другій половині 1920-х вартість проїзду кінним екіпажем від міста до вокзалу становила близько 1 карбованця, таксомотором – 1,5.
Остаточно ера візництва в Чернігові відійшла в минуле лише з Другою світовою війною.
Ілюстрація: візник на розі Богоявленської та Гончої, світлина М. Шамбона, 1917 рік
Джерело: Цікавий Чернігів
