За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
Чернігівщина має понад 230 кілометрів кордону з Білоруссю і майже стільки ж — з РФ. У серії репортажів "Чому я досі тут" радіоведуча Українського Радіо Чернігів Лілія Духно розповість про життя мирних людей в умовах прикордонної війни.
Міський будинок культури. Типова двоповерхова будівля радянського часу. Нетипова для цієї будівлі хіба що зала для дискотеки, у якій густо висять… боксерські снаряди, на підвіконнях насипом лежать боксерські рукавички. А в самому кінці цієї просторої зали – справжній ринг. Це спортивна зала найпівнічнішого райцентру України – Новгорода-Сіверського. Попри 39-кілометрову близькість до кордону з Росією, це осередок, де розвивається український бокс.
Нещодавно вихованці цього гуртка повернулись з обласних змагань, з яких привезли 18 медалей та зараз відпочивають. А їхній тренер Віктор Балабко й у вихідний день в залі. Напівжартома каже, що на роботі проводить більше часу, ніж вдома. А починалось все майже 20 років тому зі шкільного гуртка, який він вів ще як соціальний педагог. Тоді бокс був його хобі.
"Це гуртки були зі спортивної направленості для того, щоб забрати дітей з вулиці. У мене, як соціального педагога, тоді була велика база цих дітей, скажімо так, соціальних категорій. Багатодітні, неповні сім'ї, напівсироти, сироти, з родин, у яких батьки зловживали алкоголем. Діти, які там проводили часу більше, ніж вдома", — згадує тренер.
Бокс у будинку культури
Біля входу до спортивної зали стоїть шафа із різними нагородами. На стінах висять стенди та банери із фотографіями спортсменів — гордістю та надією "Лідера" (саме таку назву має спортивний клуб). Віктор Балабко каже, це лише частина здобутків, решта лишилась у школі, звідки нещодавно клуб переїхав. З-поміж трьох шкіл Новгорода-Сіверського — це єдиний вцілілий заклад.
Стенд із назвою: Гордість і надія «Лідера». ФОТО: Суспільне Чернігів"Я звик прораховувати всі моменти. Тобто я розумію, що рано чи пізно війна закінчиться. У ЗОШ №2 приліт був у спортивну залу, тобто її немає. Другий приліт був у державний ліцей, там немає ні школи, ні спортзали. Я розумію, що в ліцеї №1 єдиний зал, який існує там, де ми займались. І я розумів, що прийде мирний час і нам можуть сказати: ми розуміємо, це класно, це треба, але ми не вміщаємось з навчанням. У мене був на прикметі цей зал. Місце, де була дискотека. Дискотек нема уже давно — вони себе віджили. Я звернувся до міського голови — Людмили Ткаченко, розповів, які у нас плани із залом. Вона подивилась, каже: я навіть не можу уявити, як це буде. Я попросив аркуш паперу, намалював. Вона подивилась — дала нам дозвіл. І ми дуже швидко за допомогою батьків та спонсорів купили заліза і зварили ці всі конструкції", — розповідає Віктор Балабко.
Вибуховою хвилею в залі вибивало вікна – їх теж встановлювали коштом небайдужих. На покриття для підлоги чи двері – Віктор Балабко також збирав гроші "під особисту довіру".
Спортивна зала з боксерськими рукавицями на підвіконні. ФОТО: Суспільне Чернігів"Зала менша, ніж у школі, але він класний: тут все зроблено так, як я бачив це все. Тренування, робота в парах, робота на снарядах. Я можу поставити табуретку — і всі переді мною, кожного бачу, десь щось коригую, даю завдання. Там у нас бігова доріжка, залізо — вони в тому кутку, вони не заважають тут", — розповідає про тренувальний процес Віктор Балабко.
"Острах є завжди"
Під час занять у залі перебувають два тренери. Коли лунає повітряна тривога – один супроводжує вихованців до укриття, яке розташоване під залою. На це їм вистачає 15 секунд. Інший тренер продовжує перебувати у залі, адже в цей час можуть прийти діти на наступне за розкладом тренування, тож щоби не залишити їх без нагляду.
"Ми живемо у війні, ці прильоти… Може бути завжди все, що завгодно. Пам'ятаєте квартиру у Дніпрі з жовтою кухнею? Це мій друг Михайло Кореновський. Ми з ним жили в одній кімнаті на зборах. Людина зі змагань прийшла додому. І сім'я вийшла погуляти, а він не встиг — залишився вдома і якраз туди відбувся приліт".
Рік без змагань та 10 кандидатів у майстри спорту
У 2022 році вихованці "Лідера" встигли до повномасштабного вторгнення взяти участь у чемпіонаті області. Валерія Єрошенко, ставши чемпіонкою України, вилетіла зі збірною на навчально-тренувальний збір до Італії. І через повномасштабну війну продовжила тренуватись за кордоном, врешті, взявши участь у Чемпіонаті світу. У грудні 2022 року Андрій Тимошенко виступив на чемпіонаті України. Це був єдиний рік без змагань для "Лідера", каже Віктор Балабко.
Вже у 2023 році його 10 вихованців виконали норматив кандидата у майстри спорту.
"У багатьох тренерів за пів життя стільки проходить. Хороша підібрана когорта дітей класних, є з ким працювати. У нас взагалі понад 100 дітей займається", — розповідає тренер.
За його словами, це майже вдвічі більше, ніж зазвичай.
Спортсмени зі своїми нагородами. ФОТО: Суспільне Чернігів
"Приходять діти, дивишся, один дуже слабкий: не може підтягнутись, відтиснутись, худенький. А другий — йому всі дані подарувала природа. Він все може: координація класна, підтягується. І вони починають займатися. Я приділяв максимум уваги цим дітям, у яких є талант. Витрачаєш стільки енергії, а потім — раз, і дитина вже не займається. А ця дитина займається. Іде час. Проходить рік, приходять новачки. І дивлюсь, уже цій дитині з новачками тяжко. Приходять знову новачки — їй і з ними тяжко. Думаю: «Дитино, скільки у тебе вистачить терпіння?». Потім дитина росте, йде дозрівання. І ось ці систематичні щоденні навантаження дають своє. Дивишся — баночки, груди, плечі — такий красень стає. Якби мені сказали раніше — я б не повірив. Тому життя навчило, що займаються всі, а вже далі життя покаже, хто стане чемпіоном. У мене є діти, яких возять батьки із Шостки (20 кілометрів від Новгорода-Сіверського, — ред.). Олександр Гречаник з Глухова (75 кілометрів — ред.). Дитина, яку батьки щодня сім років возили на тренування. Дитина, яка стала срібним призером чемпіонату Європи 2015 року, бронзовим призером чемпіонату Європи в Болгарії 2017 року. Зараз він той, ким можна пишатись — у ЗСУ, на самому Сході, з самого початку. Дуже пишаюсь ним!"
День змагань
У Чернігові проходив відкритий кубок області з кікбоксингу. Новий вид спорту для "Лідера", 15 спортсменів з цього клубу приїхали отримати досвід. На татамі упродовж дня змінювались пари суперників. Коли ж виходили новгород-сіверські спортсмени — Віктор Балабко спостерігав та дає настанови в ході поєдинку, великих емоцій не проявляє.
"У мене зараз хлопчик програв Ваня, але для нього з кікбоксингу це перші змагання. Якщо рахувати очки за формулою боксу — він би переміг. Він потрапляв більше, зробив нокдаун. Але тут нараховуються очки за іншими критеріями, і йому тут уже не вистачило цього. Але я задоволений. Те, що я побачив – на перспективу".
15-річна Анастасія та 14-річний Тимофій Олексієнки. ФОТО: Суспільне Чернігів
На татамі встигли виступити 15-річна Анастасія та 14-річний Тимофій Олексієнки. Їх на авто привіз сюди батько — постійний вболівальник майже всіх їхніх змагань. У кожному двобої Тимофій здобув перемогу, Анастасія один бій виграла, у другому ж поступилася суперниці, яка з вищої вагової категорії. Незначне розчарування в очах Анастасії — спортсменки, яка ще кілька місяців тому стала боксеркою-чемпіонкою на Гімназіаді в Ріо-де-Жанейро.
"Сподіваємось що станемо відомими Олексієнками. У нас ще малий брат є, він теж займається боксом", — каже Анастасія.
Діти кажуть, що зазвичай у залі проводять по півтори години, але подумки там – майже весь час.
Один з боїв на чемпіонаті області у Чернігові. ФОТО: Суспільне Чернігів"Можливо це неправильно, але я вважаю, що бокс для нас реально на першому місці. Це реально вже дуже важливо для нас. Я не знаю, чим би ми займалися. Тобто якісь однолітки там п'ють курять. Нам це не цікаво. Голова забита спортом. Як би це дивно не звучало, та навіть школа — це все на другому плані. Якийсь саморозвиток — так, звичайно це є, та все ж таки спорт на цей час на першому місці", — каже Анастасія.
Виростити олімпійця з Новгорода-Сіверського
За час роботи тренером Віктору Балабку пропонували роботу на кілька щаблів вище, зокрема, у збірній України. На запитання: "Чому він досі тут?" відповідає так:
"Я це завжди говорю: я бачу себе в Новгороді-Сіверському. Коли були пропозиції роботи, я навіть не казав: «Подумаю», я одразу казав: «Ні». Це не ті амбіції… Хоча у мене є амбіції, достатньо великі. Але вони пов'язані зовсім з іншим. Найбільша моя амбіція — поїхати на Олімпійські ігри. Саме з Новгорода-Сіверського. І повномасштабна війна та близькість до кордону цьому не завадить".
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
