Рушники – одвічні обереги українського народу, що здавна супроводжують людину все життя. Рушники брали з собою в дорогу чумаки, військові, заробітчани, хто надовго полишав рідну домівку. Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові, як пам’ятка про дім, побажання щастя в новому житті.
Нинішній час випробувань, який проходить український народ, породив моду на все українське, зокрема й на вишиті речі. Тож невипадково українські рушники стають окрасою різних експозицій. Причому кожному регіону України притаманна своя вишивка.
І вважається, що білим по білому – характерна риса чернігівської вишивки. Між тим, додавали й кольорові елементи, залежно від регіону та часу. Здебільшого – вкраплення червоного.
Окрасою Сновського історичного музею є колекція українського народного рушника. Це стверджують самі музейні працівники і так воно є насправді. Бо таке зібрання старовинних шедеврів побачити можна не в кожному музейному закладі. Налічує колекція 48 одиниць зберігання. Їх збирали у 15 селах Сновщини. І було це дуже захопливо, бо в одному селі – одні рушники, а в селі, яке буквально поруч, – зовсім інші. Для вишивки характерні три кольори – чорний, червоний і білий. Переважно на рушниках – три види зображень. Це рослинний орнамент, тваринний або зооморфний. І ще дуже часто зображали древо життя. Це коли у вазоні одна рослина.
У давнину кожен рушник мав своє призначення. Ними не можна було користуватися як заманеться. Були утирачі, якими витирали руки й обличчя, були рушники, на які на столі клали хліб із сіллю. А ще рушники, якими можна було користуватися лише в одному випадку. Якщо тільки з одного боку рушника є вишивка й вона уздовж усього рушника, то ним можна було накривати лише ікони. Він називався божник чи образник. А є й весільні рушники, зокрема і в згаданій колекції.
.
«Люди, які передавали цей рушник, сказали, що він весільний. Особливість такого рушника в тому, що на ньому мають бути зображені павичі, корони, хрестики й обов’язково або гілочка з дубовими горішками, або горішки дубові. Але цим рушником можна було тільки перев’язувати руки нареченим при вінчанні. Якщо під ноги молодим стелили рушника, то обов’язково на ньому повинен бути геометричний орнамент. Тобто різні фігурки – ромбики, квадратики, кружечки, зірочки. І середина обов’язково має бути порожньою, тобто молодята не повинні ставати на вишивку», – пояснили в музейному закладі.
У давнину жінка, яка вишивала рушник, вкладала в цю справу всю душу. А дівчата вишитий посаг складали в скрині. Причому вони були особливі, з покатим віком.
«Ще в нашому регіоні є така традиція: якщо на рушнику вишивали пташок, які голівками повернуті одна до одної, це означало, що в господині була пара. Тобто вона заміжня або дівчина, в якої є хлопець. Якщо ж голівки в пташок – у різні боки, то це була вдова або самотня жінка, незаміжня», – зазначають у музеї.
Оскільки музейна колекція велика, в ній дуже багато цікавого. Зокрема є незвичні рушники. Один із них – сюжетний. На ньому вишита пара, що стоїть біля будинку.
Є в музейній колекції і рушник, вишитий нитками з вовни. Такі рушники дуже важко зберігати, тож насправді їх дуже мало.
У давнину рушники вишивали нитками, які фарбували тільки натуральними фарбами – соком ягід, рослин тощо.
Можна побачити й рушник, вишитий не за правилами.
«Є правило, якщо жінка вишиває рушник, то дві половинки обов’язково мають бути вишиті однаково. Якщо десь якась помилка і відступ, то це вже ніби брак вважається. А ми маємо рушник, який вишивала жінка наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття і порушила всі канони вишивки. Тобто вишила два кінці рушника, які зовсім різні, але дуже філософські. Такі рушники зустрічаються в Україні. Але в нашій колекції один із унікальних», – повідомили в музеї.
Ірина Осташко
–
