Під час активних воєнних дій на Чернігівщині багатьом людям доводилося перейматися не тільки питаннями виживання й порятунку своїх родин, а й суспільно корисною справою. Зокрема, працівники Чернігівського історичного музею імені В. Тарновського докладали максимум зусиль, аби зберегти для нащадків безцінні музейні колекції. Як це відбувалося та як жилося музейникам в окупованому Чернігові – в інтерв’ю з директором закладу Сергієм Лаєвським.
Пане Сергію, чи працював музей під час війни?
Чернігівський історичний музей – це історична експозиція, фондосховище з науковою бібліотекою і три філії. Одна в Чернігові – це військово-історичний музей, друга – в Седневі – це садиба родини Лизогубів і третя філія у селі Єліне, нині Корюківського району.
У перший день війни, тобто 24 лютого, Седнів був окупований. Тому тут наша філія не працювала. Співробітники перебували по домівках, оскільки пересуватися територією населеного пункту було небезпечно.
До Єліного окупанти не заходили. Але в лісовій частині наші співробітники не працювали, а в самому селі трішки приховали наших експонатів. І працівники по черзі виходили на чергування.
Що стосується чернігівської частини, то у військово-історичному музеї ми 24 лютого до обіду змогли демонтувати найбільш цінні музейні предмети та сховати їх. Після того музейні співробітники до роботи не поверталися. Хіба що після того, як під час бомбардування стадіону вибуховою хвилею у військово-історичному музеї винесло всі вікна. То наша музейна команда виїжджала туди кілька разів і демонтувала фактично всю експозицію першого поверху. На другому поверсі вікон в експозиції немає, тому там нічого не постраждало.
Найбільш цінні колекції – в нашому основному приміщенні. 24 лютого майже всі співробітники вийшли на роботу й упродовж 24 і 25 лютого ми демонтували найцінніші предмети з експозиції за нашими списками. Це група 1 і група 2. Ті, що підлягають евакуації. Але жодної евакуації не відбулося, бо вже було неможливо. Тому ми ховали все тут, на місці, впродовж усієї облоги міста. У музеї в цей час перебували шестеро співробітників і двоє волонтерів. Крім того, в нашому підвалі переховувалися жителі Чернігова, переважно родини з дітьми. Загалом понад 30 осіб, серед них був один наш працівник із родиною. Адже в його будинку жити стало небезпечно, бо снаряд влетів у сусідній під’їзд і не розірвався. І ще одна наша співробітниця перебувала, будинок якої постраждав. Вона кілька ночей переночувала, але дуже хотіла додому.
.
Наша музейна команда постійно тут була, жили в музеї. То ми демонтували експозицію, знімали експонати, загортали їх і ховали по різних наших схованках і куточках, щоб їх зберегти. Ми не сумнівалися, що ворог Чернігів не візьме, але про всяк випадок треба було бути готовими до будь-якого розвитку подій. Тож наші експонати за найгіршого сценарію довелося б дуже довго шукати. Так ми і діяли до початку квітня, коли облога Чернігова була знята.
Що нині? Повертаєте все назад?
Ні. Назад усе не повернеться. Експозиція вже демонтована в такий спосіб, що назад її складати, по-перше, не збираємося, а по-друге – не зможемо. Тому ми з другої половини квітня, щойно повернулися працівники на свої робочі місця, й упродовж першої половини травня завершуємо демонтаж тих предметів, які ще там залишалися в експозиції. Передаємо всі предмети до фондосховищ. Але в нас там немає ані місця, ані умов для зберігання. Це наша болюча тема, про яку не один рік ми говоримо та намагаємося знайти інше приміщення. Тому ми вимушені створювати фондосховища безпосередньо в експозиційних залах. Зараз ми їх облаштовуємо, переносимо туди з фондосховищ предмети для зберігання. І це тривалий процес, бо треба проводити інвентаризацію, передивлятися всі предмети, описувати їхній стан, безкінечні акти повернення. Працівники фондів і зберігачі мають записувати все це в свої книги. Тобто дуже багато бюрократичної роботи, яку свого часу розробило та затвердило Міністерство культури. Вимушені дотримуватися всіх інструкцій.
Паралельно також збираємо свідчення нинішньої війни. Також думаємо над нашою новою експозицією, який вона може мати вигляд, що нам для цього потрібне. Наразі ми на стадії концепт-ідеї.
Чи відкриті ви для людей? Відвідувачі приходять?
Ні. Ми розуміємо, що Чернігівську область окупанти увагою не оминули, бо час від часу сигнал повітряної тривоги лунає. То не відомо, куди може прилетіти. Ми не ризикуємо створювати скупчення людей, бо питання безпеки нині дуже важливі. По-друге, в нас наразі немає умов, щоб створювати офлайн-виставки чи експозиції та запрошувати людей. Бо нині в наших експозиціях цілковитий розгардіяш. І щоб заклад культури відкрився, має бути не тільки рішення директора музею, а й відповідне рішення органу управління – департаменту культури, туризму, національностей і релігій ОДА. Нічого подібного ми не отримували, тому ще не готові відкриватися. Щоправда, зараз працюємо над створенням низки проєктів онлайн.
