За інформацією: Суспільне Чернігів.
Обличчя жінки на фоні українського прапору. Getty Images
8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир, проголошений Генеральною Асамблеєю ООН у 1975 році.
Цього дня Суспільне Чернігів пропонує згадати історії жінок, які ми висвітлювали. Далі йтиметься про військових, медиків, дружин захисників України, а також матерів полеглих бійців. Їхній досвід нагадує війну в країні, яка триває, а також надихає та вкотре підтверджує важливість рівних можливостей та прав.
"Я вважаю, що жінка створена для армії"
Чернігівка із позивним "Кріс" пішла служити до армії після початку повномасштабного вторгнення. В ТЦК її документи прийняли з другої спроби й понад рік вона зі зброєю в руках охороняла об’єкти інфраструктури на Закарпатті.
Влітку 2023 року її перевели на "жіночу" посаду до Чернігова. Далі перебирати папери в штабі вона не бажає й у вільний від служби час тренується у стрільбі зі снайперської гвинтівки. Її вона купила за власні гроші – 5 500 доларів США.
Про ставлення до жінок в армії й власний життєвий шлях "Кріс" розповіла в інтерв’ю Суспільному:
"Як помирати — значить доля така", — останні слова загиблого Юрія Ворони своїй мамі Галині
Він з початку повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем до тероборони, згодом перейшов до розвідувального взводу 21-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ. Брав участь у бою за Лукашівку в березні 2022 року. Там і загинув.
Про життя до повномасштабної війни, плани після неї, яким не судилося збутися, Суспільному розповідала мама загиблого воїна Галина Бухмій:
"Без ноги, без руки та все тіло обгоріле. Хлопцю був 21 рік"
"Найбільше запам’яталися двоє молодих хлопців — 20 і 21 рік, вони підірвалися на міні. Їх привезли до нас у шоковому стані", — так згадує один з перших днів російського повномасштабного вторгнення старша операційна медсестра Марина Голик.
Вона зробила вибір і залишилася рятувати життя під час блокади Чернігова. 24 лютого її телефон розривався від дзвінків рідних та вона була в операційній.
Про роботу Чернігівської міської лікарні №2 без світла, води, тепла, та які травми були найстрашніші – її розповідь далі:
"Дякую характеру, що я змогла робити те, що треба"
Сержанти Ніна Рой та Наталія Борець – військові медики. Жінки в армії не перший рік. Вони служать в одній із військових частин ОК "Північ" у Чернігові. Під час повномасштабного вторгнення були поруч із бійцями-чоловіками, героїчно захищали рідне місто.
Під обстрілами надавали першу медичну допомогу пораненим та евакуювали їх до медичних закладів.
Про те, чому обрали таку професію та як це бути жінкою на війні, вони розказали в інтерв’ю Суспільному:
Ротація на схід: досвід лікарки-доброволиці з Чернігова у складі ПДМШ
"Я борюся з болем і смертю", — так казала про свою роботу анестезіологиня з Чернігова Ганна Фесюра. Вона у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова відправилась на свою четверту ротацію за рік.
Розповідала: повертатись до роботи у стабілізаційному пункті та на медеваку мотивували вдячні очі пацієнтів, які тільки-но були на позиціях.
Про балансування між роботою в цивільній лікарні та у складі ПДМШ, втрати поранених та успішні реанімації, а також нерозуміння: чому одні віддають все, а інші не роблять нічого, Ганна Фесюра розповідає в інтерв’ю:
"Я вдячна Богу за такого сина, що він в мене був…"
Такими словами мати льотчика 40 бригади тактичної авіації "Привид Києва" Олександра Мигулі Валентина згадує про сина. Жінка розповіла, що звістку про його загибель отримала 12 серпня 2024 року, у день народження своєї матері.
Їй повідомили, що Олександр повністю виконав бойове завдання та повернувся забрати зброю, яка залишилась. В цей момент в літак сина влучила ракета.
Про дитинство Олександра, його прагнення стати пілотом та родину, яку він так і не встиг створити, дивіться у відео:
"Пишу вірші про нього і для нього"
Ніна Нагайченко із села Попільня, що на Чернігівщині, у 2023 році втратила старшого сина Артема, який став на захист України на початку повномасштабного вторгнення Росії. Жінка, яка римувала з дитинства про природу та любов, нині усі свої вірші присвячує синові. Каже: так легше переживати горе.
Писав поезію і сам Артем Нагайченко. Один із віршів, написаних на фронті, став піснею. "Його мрія збулась", говорила Ніна Нагайченко. Щоправда, уже після його життя. Після прощання з Артемом від нього надійшов відтермінований лист із проханням "просто жити далі".
Про те, як живе мама загиблого воїна, Ніна Нагайченко поділилась із Суспільним:
Повернулась до цивільного життя після втрати чоловіка
Директорка Чернігівського обласного центру ветеранів війни Юлія Дмитренко знає з власного досвіду, яка саме потрібна допомога тим, хто повернувся з війни. Адже, як і її чоловік, вона у 2022 році долучилася до армії, маючи трьох дітей.
Влітку 2024 року чоловік Юлії загинув. Тоді у неї було бажання виконувати цю кропітку та важку роботу — боротися із ворогом — за двох. Повернутися до своєї роботи в обласному центрі ветеранів війні попросили Юлію її діти, боячись втратити і маму.
Юлія Дмитренко розповіла свою історію про долучення до війська, покинутого пса, який став членом їхньої родини, потреби ветеранів та власний досвід повернення до цивільного життя:
"На перші бойові чекала, як на свято"
У 22 пішла до війська, бо вважає, що війна — це справа молодих. Марина Андряник з позивним "Мавка" родом з Чернігівщини. Навчалась у музичному коледжі та мріяла виступати на сцені театру, коли почалася АТО. Вже тоді стала замислюватися про службу, але через особисті обставини не склалось.
Після початку повномасштабного вторгнення спочатку волонтерила, але після смерті друга ухвалила рішення піти на війну.
"Мавка" написала книгу про свою службу та життя, продовжує виступати перед побратимами з піснями. Як творчість допомогла пережити звістку про безвісти зниклого батька? Чому намагалася потрапити до війська протягом року? Чому вважає, що війна — це справа молодих, та що думає про чоловіків, які не хочуть служити.
Та як змінилося її ставлення до армії після народження дитини — дивіться в інтерв'ю Суспільному:
"Ця робота змушує інакше дивитися на життя і смерть"
Так про роботу судмедекспертки говорить Жанна Желіба, яка є завідувачкою судово-медичної лабораторії у Чернігові. Каже, ще з дитинства знала, що буде лікаркою. Коли судмедексперт виїжджає на місце події разом зі слідчо-оперативною групою?
Як проходить розтин та експертиза та чи можна відмовитись проводити експертизу, якщо померлий – знайомий? Чи можуть у морзі вкрасти органи?
Про некомфортні умови роботи та міфи про професію, жінка розповіла в інтерв'ю Суспільному:
Історія бойової медикині, матері 3 дітей, яка має ПТСР
Безсоння та постійні кошмари, травматичні спогади, непорозуміння з рідними та бажання бути наодинці. Так про свій діагноз — посттравматичний стресовий розлад — розповідала 55-річна бойова медикиня Наталія Росс із Чернігова.
Жінка долучилася до війська на початку повномасштабного вторгнення. У 2024 році зазнала поранення та отримала інвалідність, але після лікування повернулась до служби. А наприкінці літа 2025-го, їдучи у відпустку вперше за два роки, підірвалась на протитанковій міні.
Про роботу бойової медикині, чому досі відчуває провину за те, що вціліла, як до її рішення піти служити поставились діти та як вона ставиться до чоловіків, які не служать — про все Наталія Росс розповіла в інтерв'ю:
Читати ще
Читати ще
На фронті загинула бойова медикиня 3-ї штурмової бригади й колишня співробітниця чернігівського музею Марина Гриценко
