«Скажете хлопцям – то дідусь в’язав, – усміхається, передаючи чергову партію шкарпеток на фронт, Борис Іванович із Чернігова. – Хай не сєрчають, якщо щось не так, старався для них дуже, нехай носять і здорові будуть!»
А шкарпеток від чернігівського дідуся – понад сто пар! Усі власноруч виплетені, з турботою і теплом, із думками про Перемогу!
«Скільки там у мене пенсії? Дрібка. То хоч так допоможу чим можу, – пояснює чоловік. – Оно вже і з паличкою ледь ходжу, сьогодні пройшовся до аптеки – назад додому ледве дійшов. Але поки можу – в’язатиму. Як подумаю, що хлопці наші там по болоті, на холоді, то хочу хоч чимось їм допомогти. Не можу сидіти без роботи, ото й плету шкарпетки…»
І він плете. Вкладає душу в кожен вузол, нитку та петлю, вірячи, що кожна пара приносить щастя та тепло тим, хто носить їх на фронті. Це плетіння — єдина ниточка, що з’єднує його зі світом…
Борису Івановичу далеко за восьмий десяток. Живе самотньо, бо вже три роки, як відійшла у вічність кохана дружина. Здоров’я підводить – до волонтерського центру дідусь іде, важко спираючись на паличку. Просить говорити голосніше, бо сильно сів слух. Отакі візити до волонтерів, яким приносить власноруч сплетені шкарпетки, – його віддушина…
Борис Іванович неабияк радіє кожній зустрічі, бо брак спілкування — найтяжче у старості. Є що їсти й пити, сам і зварить щось нехитре, і прибере. А далі — знову чотири стіни, книжки, газети… І спогади, спогади, спогади…
«Та що мені там про себе розказувати, – усміхається Борис Іванович. – Людина, як і всі… Народився в Казахстані – хоч мама родом звідси, з Чернігівщини. Вона була ще малою, коли совєти дідуся «розкулачили», а всю родину вислали до Казахстану. Там мама вийшла заміж, там я і народився. 22 роки там прожив, а потім вирішив поїхати на мамину Батьківщину. Приїхав сюди, до Чернігова, і тут знайшов свою любов – дружину Вікторію, вона жила в Городнянському районі. Прожили ми душа в душу 60 років. Здоров’я, вже самі розумієте, яке – підводило, а тут ковід… Захворіла, злягла, забрали її в лікарню… Я теж захворів, мене повезли в іншу лікарню, а на другий день подзвонили, кажуть, ваша дружина померла. Отака біда… Сусіди її ховали, бо я в лікарні лежав, дуже слабкий був. Так сам, як палець, і залишився. Ноги хворі, зовсім не носять мене – навіть на цвинтар до своєї Вікусі поїхати не можу. Син, онучка з правнучкою – далеко, розкидало життя, родичів тут більше не маю. Один у чотирьох стінах цілий день – хоч вовком вий… А то якось торік розбалакався з сусідкою Світланою – була повітряна тривога, сидимо в підвалі, ховаємося, дивлюся, вона нитки мотає, підморгує мені: «А ви шкарпетки нашим хлопцям не хочете плести?» Вона пожартувала, а я їй серйозно: «А чом би й ні? Я вмію, можу й сплести…Пішли разом до дівчат-волонтерок, які допомагають (громадська організація «Голос батьків»), вони нам ниток дали, і давай я плести. Вже мені й робота є, вже веселіше – сиджу, плету… Кажу собі: кожна пара – це один зігрітий військовий. Плести мене ще в дитинстві мама навчила: дивився, як вона плете, і собі повторював. Почало вдаватися, втягнувся в це діло. У молодості дружині в’язав светри і безрукавки, тещі шкарпеток теплих наплів. Мені і нині плести не важко – плету та думаю, який колір підібрати, як краще скомбінувати. Розмір уже на око підбираю, але так, щоб не маленькі, щоб хлопцям по нозі було… Якщо щось не так, то раз-два, розпустив нитку і все заново починаю – хочу, щоб гарно було, а не як-небудь! «Халтура» не пройде, – сміється пан Борис. – Мені для себе вже небагато треба – от хіба здоров’я, але того навіть в аптеці вже не купиш… А коли оце плету хлопцям, почуваюся корисним, потрібним», – пояснює чоловік.
«Роботи ніколи не боявся: був електриком, механіком, працював на капроновому заводі, на радіозаводі, Ніжинському механічному заводі, навіть після виходу на пенсію десять років ще на хлібзаводі одробив. А зараз уже все, тішуся, що хоч якийсь ще з мене толк може бути… Дякую дівчатам з організації «Голос батьків», що з нитками допомагають, мене, старого, так гарно приймають, підтримують. Я щомісяця з десяток пар нав’яжу, до них приходжу. З порога одразу кличу: «Де моя Оксанка?», з ними тут оживаю! Віддаю шкарпетки, вони їх додають до всього того добра, що передають нашим військовим, і всі щасливі. А мені дають ще ниток – і я знов іду плести… Так уже майже рік в’яжу – дівчатка ще на початку осені сто пар мого «виробництва» нарахували. Наші хлопці – молодці, – впевнений Борис Іванович. – Переказуйте там їм, хай бережуть себе і хай вертаються з Перемогою. Перемога буде обов’язково! А я тішуся, якщо хоч на сантиметр отим своїм в’язанням її наближу… Слава Україні»!
Джерело: Goodacity
–
