«Хорошого тут мало, інтернету немає, зв’язку також. Нам вчителі передають папірці із завданням, ми виконуємо. Потім вже ми передаємо вчителю зошити на перевірку. Ну й вибухи постійно. Ось таке навчання» — розповідає школяр родом з села Єліне Денис Сочивець.
Хлопчина намагається добре вчитися, хоч ще і не вирішив остаточно, ким хоче стати у майбутньому.
«Страшно. Але нічого, якось вже звикли. Стараємося, — додає Денис. — Головне, аби війна закінчилася. А там видно буде».
Війна вже як рік. Прикордоння Чернігівщини – щит незламності й фортеця, яка розмежовує добро і зло. Вороги досі щоденно обстрілюють села. Гинуть люди, руйнуються хати, тріщини в людських серцях і долях.
Поряд з безпековою та економічною проблемами стоїть ще одна, не менш важлива. Катастрофічною є ситуація для дітей прикордоння та їхньої освіти. Якісного повноцінного навчання немає вже кілька років. Спочатку були пандемічні обмеження, нині – війна. Тому навчання на прикордонні навіть дистанційним назвати не можна.
Північна Сновська громада Чернігівської області. Вона межує з Росією та Білорусією. Постійні обстріли і напруга через можливий повторний наступ. У громаді близько 2200 школярів, і всі на дистанційному навчанні.
«Із села Єліне, яке періодично обстрілюють, учнів всіх взагалі вивезли. По місту навчання контролюється. Є графіки відключень світла, то пристосувалися до цього. Відповідно, можна скласти розклад уроків. Якість знань в учнів погіршилася. Дай Бог, щоб була перемога — діти будуть наздоганяти прогалини у навчанні», — коментує ситуацію голова громади Олександр Медведьов.
«Якщо говорити про якість знань, то вона справді катастрофічно низька. Учні не винні, але на наших очах відбувається процес, близький до деградації. Багато батьків не контролюють процес навчання. Ми теж не можемо в нинішніх умовах повноцінно навчати учнів. Не всі дітки в очній формі мали успішність, а про що нині говорити? Чим далі, тим ситуація складніша», — розповідає вчителька одного із сіл прикордоння Юлія (прізвища просить не називати).
Батьки теж у розпачі. Адже розуміють, що з таким навчанням якість знань в дітей, м’яко кажучи, шкутильгає. А це своєю чергою впливає на подальший шлях дитини та її майбутнє.
«Навчання, можна сказати, немає. У нас стоїть он роутер, але ж сигналу зовсім нема. Перебиває сигнал української мережі оператори російського і білоруського зв’язку. Ми раніше мріяли йти далі навчатися у виш. А зараз… Світить лише ПТУ», — зазначає жителька прикордоння Сновської громади Наталія Смаль.
Ситуація із навчанням дітей у сусідній прикордонній Городнянській громаді також невтішна.
«Всі діти у громаді навчаються вдома, бо 40 кілометрова зона. Тільки школа у селі Смичин займається офлайн. У селах трішки простіше, бо діти зустрічаються з вчителями у форматі консультаційі. Діти приносять виконані завдання, вчителі перевіряють знання», — описує ситуацію голова Городнянської громади Андрій Богдан.
Він вважає, що в межах 20-кілометрової зони до ворожого кордону треба жорстко дотримуватися правил – щоб школи не працювали. Однак на відстані 20-40 кілометрів можна було би запровадити змішану форму навчання.
«Ми б розподілили класи, щоб не було скупчення дітей. Установили б графік, коли які класи приходять. Тим більше, що є підвали, можна і в підвалах за потреби вести уроки. На жаль, ніхто дозволу на таке не дає. Жорстко дотримуємося 40 кілометрової зони. Треба, щоб система трішечки гнучкішою була», — каже голова.
Загалом у 40-ка кілометровій зоні (відстань від кордонів з РФ та РБ) на Чернігівщині знаходиться 95 закладів середньої освіти. Відтак – на дистанційній формі навчання перебуває 14 200 школярів. Керівник управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Юрій Музика зазначає, що проблема з освітнім процесом на прикордонні дійсно надскладна. Над вирішенням проблеми активно працюють на всіх рівнях.
«Ми працюємо на обласному рівні і ведемо активний діалог з Міністерством освіти. Всім наша проблема відома і робота в цьому напрямку ведеться. Також є співпраця з міжнародними партнерами-донорами, які працюють в сфері освіти, щодо покращення технічного оснащення закладів освіти прикордоння. Все для того, щоб якомога більше діток мали змогу навчатися. В навчальні заклади Чернігівської області вже було передано 5000 планшетів і левова частка пішла саме для дітей прикордоння. Також туди передавали ноутбуки. Ведемо перемовини з провайдерами та операторами мобільного зв’язку стосовно підсилення сигналу саме на прикордонних територіях. Також вирішуємо моменти з генераторами для мобільних веж щоб зберегти сигнал в умовах відключення електрики. Йде комплексна робота на всіх рівнях і тому я впевнений, що разом ми зможемо зробити максимально для того, щоб учні мали змогу отримувати знання», — зазначає Юрій Музика.
Але поки як є: навчаються в тих, умовах, які надиктовані буремним часом і законодавством. Діти вчаться і мріють. Звичайно, всі про мир. Але в кожного учня є й особисті мрії.
«Хочу вивчитися і стати інженером чи архітектором. В інтернеті вже майже всі ролики про це передивився. Це мені дуже подобається — розповідає старшокласник однієї із прикордонних шкіл Віктор. — Хочу будувати і розбудовувати Україну. Нехай зараз багато проблем, війна, і ракети летять, але я справді мрію про цю професію. Гадаю, вона дуже буде корисною. А те що зараз ми тут сидимо без світла і зв’язку, то дрібниці. Все стерпимо, аби лишень війна закінчилася»,
І дорослі, й діти чекають на омріяну перемогу над окупантами. Щоб уже наступного Дня знань всі українські школярі сіли б за парти – як це має бути у звичайному житті.
Павло Солодовник
