Мабуть, до повномасштабного ворожого вторгнення жителі Чернігівщини не молилися настільки ревно і самовіддано, як у розпал боїв на нашій святій землі. І нині духовні потреби не втрачають своєї пріоритетності. Адже пережити нинішній час без віри в Бога просто неможливо.
До широкої війни чимало людей особливо не задумувалися, до якої церкви ходять. Але російська агресія і нечувана жорстокість змінює ситуацію, бо прихильників Православної церкви України суттєво більшає.
У нинішній розмові із військовим священником (капеланом) Максимом Щербиною, який зокрема несе духовну службу на чернігівському прикордонні, торкнулися багатьох духовних тем.
Отче Максиме, коли ви вперше у якості священника побували на прикордонні?
Перша поїздка до Сновська і перше моє богослужіння там відбулося близько 5 років тому. Тоді я проходив службу і звершував пасторську опіку 105 Чернігівського прикордонного загону. Один із його підрозділів знаходився близько до кордону з росією, відповідно мені дали обслуговувати цю парафію. Я обслуговував тоді Сновський відділ державної прикордонної служби і водночас відправляв служби для людей.
Як вас у той час сприймали військові?
Душі багатьох воїнів, покалічених війною, схожі на пустелю, яка потребує підтримки і духовної поживи. Тому моя поява завжди викликала радість. Нам було про що говорити. Адже військовий священник (капелан) не лише відправляє служби і промовляє проповіді в церкві. Бути капеланом – це покликання. Треба не лише чути військовослужбовця , але й відчувати і бути налаштованим на духовний камертон і думки, якими мислить військовий.
Я сам служив строкову службу і понад 6 років був поліцейським, то проблеми військових для мене близькі. Я відчував і знав, про що із ними говорити.
Окрім духовної освіти маю ще історичну, то часто спілкувалися і на історичні теми. Адже нині в нашій державі – період відродження. Тож духовні й історичні аспекти життя дедалі стають актуальнішими.
Я завжди намагався будувати свою розмову з військовими так, щоб їм було цікаво, намагався достукатися до їхніх сердець. Аби спілкування нагадувало вулицю з двостороннім рухом. А не просто я прийшов, щось розповів, а вони через кілька хвилин те все забули.
Не секрет, що у ті роки московський патріархат займав панівне становище. І коли приїжджав український священник до людей, чи в військові підрозділи, прихожани казали, що це для них було духовним відродженням, духовною весною. Бо на тих теренах почути проповідь чи молитву українською мовою, зрозумілою і природною для нас, було рідкістю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Межа давньоруського Чернігова та поховання: нові археологічні знахідки у місті
До речі, як так сталося, що ви після служби в амімії й поліції стали духівником?
Це покликання. Здається, у 1993 році мама за руку привела мене в єдину недільну школу при Троїці. Ми вивчали Закон Божий, церковний спів. Тому духовне життя для мене не є чимось далеким. Змалечку мені це було цікаво. А в 2016 році я став священником.
Коли почали відправляти служби для жителів прикордоння?
Здебільшого це почалося, як вигнали окупантів із території Чернігівщини. Думаю, що рушійною силою стала війна. Тобто, у людей спала полуда з очей. Вони, по-перше, почали називати речі своїми іменами, бо є церква московська. Але ж я не можу сказати, що там всі священники проросійські. Втім там сам дух особливий.
Церква не може існувати без політики. І це не секрет. Церква має дві реальності – одну божественну, а іншу – приземлену, людську. Тому політика і богослов’я дуже сильно переплітаються.
Українська церква завжди була зі своєю паствою та своїм народом. Нині дуже багато капеланів служать в лавах ЗСУ, Державній прикордонній службі, Національній гвардії та інших підрозділах та силових структурах.
У села почали запрошувати мене віднедавна. Бо люди хочуть чути богослужіння живою мовою, живу попровадь.
Чи є церква, де ви звершуєте богослужіння?
Є, у Сновську. Ми її називаємо центром духовного відродження. Нині ще плануємо будувати недільну школу для діток, аби їх навчати. Буде вивчення Закону Божого, можливо, церковного співу, англійської мови і чаювання. Впровадження християнських норм у суспільство нині необхідне, бо бачимо наслідки, коли святість і Бог — на периферії.
На Великдень, до якої церкви люди більше йшли?
На Великдень до нашої церкви прийшло дуже багато людей, вони просто не вмістилися в храмі і стояли на вулиці майже до переїзду. Також мене запрошували в села. Зокрема громада села Кучинівка. До речі, жителі цього села через наших священників, які їхали в першу танкову бригаду, передали військовим смаколики, паски, солодощі, яйця. Тож щира вдячність громаді Кучинівки.
На вашу думку, як можна збільшити кількість прихильників ПЦУ?
Насамперед, спілкуватися із прихожанами УПЦ. Бо насправді з ними ніхто ніякої роботи не проводить. Пояснювати догматичні, богословські, історичні аспекти. Бо багато людей не знають своєї історії.
Віра передбачає не лише вплив на релігійні почуття, бо тільки це буде маніпуляцією, а вимагає тримати себе в постійному інтелектуальному тонусі, безперервну роботу над собою.
Я бачу, що перспектива є не тільки стосовно молоді, а й щодо бабусь. Ось до храму Івана Воїна, де ми в Чернігові служимо, приходять бабусі, які все життя ходили до московської церкви. Вони просто вражені, бо розуміють, що відбувається на богослужінні. Адже мова для них – доступна. Вони розуміють сутність молитви. Бо це піднесення волі, розуму і почуттів до Бога. А як можна молитися, коли не розумієш, про що молишся?
Ви вірите, що настане той день, коли московської церкви не буде?
Важко сказати. Можливо, буде об’єднання. Але як інституція вона не зникне. Може зникнути ідеологія «руського міра», яка потроху вже зникає. А сама церква – навряд.
–
Спілкувалась Ірина Осташко
