У результаті обміну військовополоненими два дні тому, 14 вересня, повернувся на українську землю уродженець Городні Сергій Смирнов. Він – військовий 36-ї бригади морської піхоти, диригент військового оркестру. Потрапив у полон 12 квітня 2022 року на заводі Ілліча в Маріуполі.
Удома захисника чекала мама, дружина та син. Тож яким було це довге очікування та які емоції переживає земляк Сергій по поверненні на рідну землю, – в розмові з його дружиною Крістіною Смирновою.
Крістіно, як давно ваш чоловік у війську? Напевне, він потрапив туди не випадково?
Так. Сергій закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові. Після випуску його направили в 36-ту окрему бригаду морської піхоти в місто Миколаїв. А в 2016 році було створено оркестр морської піхоти в частині. Він був начальником оркестру, диригентом. До речі, оркестр усім складом потрапив у полон…
А до повномасштабного вторгнення вони плідно й перспективно працювали творчо, реалізовували проєкти в Миколаєві, в інших містах, брали участь у різних конкурсах. Зокрема здобули перемогу в міжнародному конкурсі та мали їхати до США. А в 2021 році всю частину на ротацію відправили до Маріуполя. До цього міста вони їхали з інструментами, виступали там, підтримували бойовий дух хлопців до останнього…
На початку березня 2022 року, коли вже дуже було тяжко, небезпечно і запаси їжі скінчилися, оркестр перебазувався на територію заводу Ілліча. На той час останню телефонну розмову з чоловіком я мала 10 квітня. А вже 12 квітня ми з інтернет-ресурсів усі дізналися, що вони потрапили до полону. Потім у військовій частині це підтвердили. І відтоді ми почали моніторити новини, постійно гортали телеграм, інші сторінки. Причому безперестанку, без сну шукали якусь інформацію…
За весь час, як чоловік був у полоні, чи отримували ви якісь звістки від нього?
За весь цей час жодного разу ми з ним не зв’язувалися, жодного зв’язку не мали. Єдиний раз я отримала лист у 2022 році влітку. Ну, як ми вже тоді зрозуміли, це такі шаблонні листи, які писали полонені. Але шаблонність ролі не грала, важливо було те, що він написав це своєю рукою. І я знала, що він точно живий.
Тобто це був паперовий лист, так?
Так, на жовтому аркуші паперу, він у мене досі лежить. Написано було всього декілька слів, що він живий. І все. Згодом у мережі бачили деякі фотографії із деяких місць утримань, на яких він був. І все, більше жодного зв’язку не було.
Натомість я щомісяця писала йому листи. Хоча ми напевне знали, що наші хлопці жодних листів там не отримують і що він їх не отримує. Але все одно писала з тією надією, що хоч якийсь один лист за весь час, може, й передадуть чоловіку. І без сумніву, взагалі без сумніву чекала його. Я знала, що він сильний у мене, він усе має витримати, тому що його чекають вдома. І ось перед поверненням Сергія був ще один обмін. То один із хлопців, які повернулися, розповів мені, що Сергій таки отримав одного листа. Я сказала, що добре. І чогось так подумала, може, його звільнять скоро вже, обміняють…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни обстріляли три громади Чернігівщини
Хто очікував на повернення Сергія на Чернігівщині?
У нього на Чернігівщині, в Городні, мама. І в Городянській громаді родичів багато. У Чернігові – друзі дитинства, друзі по музичному училищу, з якими він по сьогодні дружить, вони його чекали. Взагалі по всій Україні багато людей, зокрема музикантів, диригентів, які очікували на повернення Сергія з полону. І просто незнайомі люди.
Я от вам скажу, ми ж з сином переселенці, ми з Миколаєва приїхали до Волинської області з початком повномасштабного вторгнення. І в місті, де ми з сином зараз проживаємо, незнайомі люди на вулиці підходили та мене вітали з тим, що чоловік повернувся з полону. Тобто українці чекають на повернення своїх із полону, навіть якщо ці люди їм зовсім незнайомі.
Ви родом із Миколаєва?
Ні, я з Чернігівщини, як і мій чоловік. Я з Коропа. А в Чернігові я вчилася в тому ж музичному училищі, що й Сергій. Але в той час нас ще доля не звела. Він якраз випустився з училища, а я вступила на перший курс. Але прізвище його я чула.
А після того, як сама випустилася, то хотіла працювати у військовому оркестрі. І дізналася, що оркестр є у Миколаєві, і там начальник — мій земляк. Уже в Миколаєві ми з ним зустрілися, познайомилися. А почали бути разом трохи пізніше, коли я вже в інший оркестр перевелася на іншу посаду. Тому так, ми з Чернігівщини, у нас у Чернігові дуже багато знайомих.
Ви ж першою дізналися, що він звільняється?
Так. Потім я вже подзвонила мамі його, своїй, і потім я вже на весь інтернет повідомила, що Сергій повернувся, щоб усі дізналися!
Ви вже спілкувалися з Сергієм, принаймні телефоном?
Так, я з ним спілкувалася, мені спершу повідомили з координаційного штабу, що він повернувся, і пройшло повідомлення на телефон, що його звільнено з полону. І потім він зателефонував. Його дуже цікав син, який підріс до цього часу. І синочок його чекав, він знає, хто його татко.
Скільки хлопчику вже?
У липні було три роки. Він тата називає татко Серьожка. А з чоловіком ми навіть по відеозв’язку поговорили. Дуже зрадів. Ми ще до нього не їздили. Але скоро поїдемо. Він хоче трішки відновитися, трішки адаптуватися. Щоб син теж звик до цієї думки. І взагалі до присутності, що тато вже не тільки на словах, не тільки на фотографіях, на відео. Ось він із ним говорить. Вже наяву.
Як Сергій потрапив у полон, синочку було 9 місяців, зовсім маленький. Він тоді ще навіть «тато» не говорив.
Це надважливо – просто бачити, рідну людину, чути. І я знаю, що скоро вже ми і обіймемося, і побачимося вже вживу. Дуже чекаємо всіх інших музикантів. І будемо за них боротися, допоки вони всі не повернуться.
Ще багато їх залишається в полоні?
П’ятнадцятеро ще з оркестру морської піхоти. Тому що за весь цей час звільнили тільки двох. Потім повернули тіло Слави Салтикова, саксофоніста. І ось обміняли мого чоловіка. А всі інші залишаються ще там. На жаль.
Зрозуміло, що про те, як було в полоні, ви з чоловіком не говорили. Тільки позитивні емоції, так?
Він готовий це розповісти, але, я думаю, з часом. В нього зараз дуже багато емоцій, дуже багато бажань, дуже багато слів, дуже багато розмов. І світло, сонце, свіже повітря та можливість багато говорити – це надважливо для Сергія!
Він змінився візуально?
Зовні дуже худий. Звісно, що на себе схожий. Я й знала, що він буде худим, тому що ми бачимо, якими хлопці повертаються з полону. Тож до цього готуєшся. Ти приймаєш його будь-яким, тому що це – твоя людина. І головне, що вона жива, що вона повернулася. Я знаю, що він дуже старався не змінитися в якомусь моральному сенсі. Він завжди був веселий, позитивний, усіх підбадьорить, якісь жарти придумує. У якихось найскладніших ситуаціях він старався мислити позитивно.
Він усміхнений, і я думаю, що це логічно, тому що він щасливий. Він щасливий бачити нас. Він хоче послухати музику. Сказав: «Я ще музику не слухав. Я дуже хочу». Їм там вмикали якісь російські пісні, які вони максимально не хотіли їх слухати. І найважливіше, що він сказав у перший день, щойно повернувся: «Я ухвалив рішення перейти повністю на українську мову». Українською розмовляє, і таке відчуття, що він нею все життя розмовляв просто.
У вас позаду жахливий період очікувань…
Кожен вечір, кожен ранок ти встаєш і лягаєш з одними думками. Я просто розмовляла з чоловіком, коли про себе, в думках, коли реально голосом. Уявляла, що він мене чує, що якийсь у нас зв’язок є, щоб він це якось відчував. І звісно, ти переживаєш, тому що ти уявляєш, які там умови…
І ти боїшся за його життя. Оцей страх, я не скажу, що він керує там усім, але велику важливу роль мав. Страх за життя. Але водночас було чергування того, що я вірила в нього. Я вірила в нього, в його сили. І ось я собі просто кожен день говорила: «Моя віра, твоя сила». Я собі так сподівалася, що воно десь йому допомагає…
Це важко, і треба намагатися себе якось переключати, тому що ти не знаєш, скільки чекати. Ти чекаєш, безумовно, ти хочеш у будь-яку хвилину, щоб він повернувся, але ти ж не знаєш, коли цей момент настане. І в цій витримці тобі треба бути здоровою, адекватною людиною, щоб коли він повернеться, ти мала сили допомогти йому відновитися.
Безперечно, першочергово дуже важливу роль відграє його готовність відновлюватися. Але йому в цьому мають допомогти дружина, діти, мати, які рідні в кого є.
Поки Сергій був у полоні, я намагалася щось робити, чимось займатися, виховувала дитину, почала нову справу. Музикою займалася паралельно, бо я теж музикант. Просто хоч раз на тиждень ходила, грала в оркестрі для своєї душі. Я собі сідала, уявляла, що це вони тут грали, а Сергій за пультом стоїть і диригує. Я завжди думала про те, чим він захоче займатися, що він скаже, які в нього погляди будуть. Тому що, хоч як подивися, але люди змінюються за цей час. І це не страшно, але це є. І це треба прийняти всім, хто чекає, хто цього не знає, що все одно людина змінюється, хоч як би вона намагалася залишатися собою. Адже за тривалий період полону людина буде трошки інша.
І ти змінюєшся. Елементарно дорослішаєш. На якісь ситуації дивишся по-іншому. Багато чого переоцінюєш у житті.
Що порадите людям, які ще очікують своїх рідних із полону додому?
Це не можна назвати порадою, це просто це моє таке бачення. Треба просто зібрати всі сили докупи і старатися їх не витратити принаймні на горювання та занепад. Якщо вже відчуваєш, що ти в глухому куті, вже на якійсь межі, отже, треба швидко себе брати в руки, просити про допомогу. Комусь потрібна психологічна допомога, не варто боятися її просити. Я по психологічну допомогу не зверталася. Якось я сама впоралася.
Я стояла на цвяхах. Сергій, щоправда, ще про це не знає. Я стояла на цвяхах і класно стояла, дуже довго. Треба свої відчуття й емоції спрямовувати в якесь правильне русло. А також чекати, вірити й робити все можливе для повернення своїх рідних і не зупинятися.
Оце очікування дуже важке. Але я думала, як можу не триматися, якщо тримається він. Ти собі не можеш дозволити не триматися в якихось моментах, якщо він там тримається.
Я не хочу знецінити очікування наше тут, але ми тут вільні, ми тут дихаємо, у нас все є. Я не про матеріальне кажу навіть, я просто кажу про все, навіть про природу, яка нам дуже важлива, про повітря, про все. І себе треба готувати до того, що вони цього не бачили або не відчували…
Готуєтеся до зустрічі з Сергієм?
Так. Чоловік сказав, що хоче трішки відновитися, адаптуватися, думки до ладу привести, яких дуже багато. Каже, що хоче сина нормально зустріти. І син дуже очікує на цю зустріч. Уже в садочку всім розказав, що тато вже приїхав. Це велика радість!
–
Ірина Осташко
Фото – скрін зі сторіс Крістіни Смирнової в Instagram
