За інформацією: Суспільне Чернігів.
Боєць Роман Шевяков з Чернігівщини встановив прапор на «Газоні національної пам’яті» на честь загиблого побратима 30 липня 2024 року. Getty Images (Сергій Супінський)
23-річний боєць 57-ї окремої мотопіхотної бригади Роман Шевяков родом з села Кобижча на Чернігівщині. У квітні 2024 року він отримав поранення на Харківщині, внаслідок чого йому довелося ампутувати одну ногу. Наразі чоловік проходить реабілітацію на Київщині та одного разу відвідав столицю, аби виконати обіцянку, яку він дав своєму побратиму Юрію, що загинув на фронті. Про службу Романа в армії, початок повномасштабного вторгнення, відправку на передову, обставини поранення та ту саму обіцянку побратиму — читайте далі у нашому матеріалі.
"Навчання — це не моє, тому пішов у армію"
Роман розповідає, що до того, як піти служити, він навчався в одному з ліцеїв Ніжина, але тривало це навчання лише пів року.
Роман Шевяков з побратимом на службі. Приватний архів Романа Шевякова"Мені виповнилося повних 19 років. Я учився, точніше пробував навчатися. Ну я так зрозумів, що навчання — це не моє. Тому забрав документи і пішов у військкомат. Понавчався буквально пів року, потім пішов на строкову службу. З 2020 по кінець 2021 року я проходив строкову службу, а потім підписав контракт. Контракт я підписував на пів року в тиловій частині, але потім почалася повномасштабна війна".
"Синку, це що, війна почалася?"
Вперше про повномасштабне вторгнення РФ Роману повідомила його матір, яка подзвонила о 4:30 ранку 24 лютого 2022 року. Служив він тоді на Житомирщині.
"На той момент, я як зараз це пам'ятаю, 24 лютого я повинен був заступати в добовий наряд. Я собі спав, навіть не підозрював, що почнеться війна. Потім о 4:30 ранку мені зателефонувала моя мама і сказала: "Синку, це що, війна почалася?". Кажу: "Мамо, яка війна? Ну, що ви мені розказуєте? Мені в наряд заступати, я хочу спати". Потім пройшло, напевно, хвилин 40, нас підійняли по бойовій тривозі, тому що в нашому містечку військовому почалася сирена. І гуло так, що я одразу зрозумів, що це не навчальна тривога, а бойова".
Роман Шевяков у військовій формі після початку повномасштабного вторгнення. Приватний архів Романа Шевякова
Спочатку Роман вважав, що вторгнення росіян може закінчитися через кілька тижнів. Він не розраховував на довгострокові бойові дії, але згодом змінив свою думку.
"Перших, напевно, днів чотири-п'ять, чесно сказати, я думав, що це буквально тиждень-другий, і воно все закінчиться. Не знаю, чого так. Потім уже пройшов місяць, я тоді в себе в голові просто почав перебирати ці всі свої думки, і я зрозумів одне — що воювати будуть всі. Тобто, не буде такого, що я хочу, я не хочу. Мені ніхто не вірив, абсолютно ніхто. Тобто я себе налаштовував одразу, що боятися, ховатися, кудись тікати, не збирався, якщо я потраплю на передову, а я знав, що я туди потраплю. У мене є свій дух патріотизму, я люблю свою державу, я люблю свою країну".
"Мені два рази Бог подарував життя"
Вперше загроза життю Романа була на початку повномасштабного вторгнення, коли він з побратимами доставляв "подарунки" для інших підрозділів у район Кіптів.
"Але ми не доїхали. Нас на Червоному Хуторі в Києві підбили. Я так розумію, що це була ДРГ росіян. Сказати чесно, мені тоді Бог подарував одне життя. І ось зараз він дав мені ще одне життя".
На передову на Харківщині Роман потрапив у березні 2024 року. Там він отримав свій перший бойовий досвід та поранення.
"Провоював я з березня по квітень. Після першого бойового виходу я довго не міг прийти до тями. У мене не було там страху, але після того, що я побачив у тому лісі, залишках того лісу, у мене враження змінилися. У мене мозок просто перевернувся. Я почав розуміти, що таке тил, а що таке передова. В тилу все по-іншому, там війни немає".
Роман Шевяков з кулеметом у руці. Приватний архів Романа Шевякова
Під час одного зі штурмів росіян дві кулі влучили Роману в ногу нижче коліна. Він сам наклав собі турнікет, бо бачив масивну кровотечу, але зробив це максимально високо. З цим турнікетом чоловік пробув 17 годин, жодного разу не послабляючи його.
"О восьмій ранку розпочався штурм росіян, ми відбивалися. Вони заходили до нас з тилу, а ми сиділи у напівхатинці розбитій. Я вибігав з цієї хати й біг в сторону колодця. Тільки я встаю і хотів змінити позицію, в той момент, коли я перебігав, мені в ногу прилітає куля, потім прилетіла ще одна куля. Вона прилетіла теж нижче коліна і була велика крововтрата. Одразу наклав турнікет, тільки я не міг зрозуміти, чому я наклав його на самий верх. От не знаю, чому. Може в паніці чи істериці, я просто його наклав вище коліна, під самий пах. Я з ним пролежав на позиції 17 годин. Після цього мене тільки хлопці прийшли й змогли винести. Я розумію, що я сам десь провинився, що мені так високо ампутували ногу. Хлопців я не звинувачую, тому що нам просто не було коли попускати цей турнікет".
Зі слів Романа, у стабілізаційному пункті медики йому одразу сказали, що ногу врятувати не вдасться.
"Йому я міг довірити своє життя"
На Харківщину Роман перевівся у вересні 2023 року, тоді він і познайомився та здружився зі своїм 26-річним побратимом Юрієм з позивним "Альфа".
Роман Шевяков біля «Газону національної пам’яті» у Києві, де він залишив прапор України, яким вшанував пам’ять загиблого побратима Юрія 30 липня 2024 року. Getty Images (Сергій Супінський)"Я не знаю, чимось він мені так сподобався. Спілкуватися з ним приємно було. Такий хороший був хлопець. Ми так з ним почали дружити тісно, спілкуватися. Потрапили в один батальйон, але нас розкидали по різних ротах. Намагався завжди тримати з ним зв'язок, спілкуватися. Ось останній раз в його голосі я чув, що напевно щось з ним станеться. Я не хотів про це думати взагалі. Але, коли я вже лежав в госпіталі на реабілітації в Києві, то мені дзвонили хлопці з Харкова і сказали, що Юра, наш "Альфа", він "200". В той момент я почав згадувати наші з ним обіцянки, що ми маємо поставити прапорець України на "Газоні національної пам'яті", якщо один з нас загине. Я свою обіцянку виконав, і думаю, що йому там зараз добре. Правда".
З його слів, Юрій був для нього "справжнім побратимом", який ніколи б не втік, а навпаки прикривав би своєю спиною.
"Хоч і в тилу, але хочу продовжувати служити"
Наразі Роман Шевяков проходить реабілітацію в одному з медзакладів на Київщині. Надалі він чекає на протезування, адже знайшов лікаря, який пообіцяв поставити його на ноги.
Роман Шевяков під час реабілітації на колісному кріслі. Приватний архів Романа Шевякова"Протезування я чекаю. Знайшовся той, хто захотів братися за мене. До речі, він теж з Чернігова. Проблема в тому, що в мене дуже висока ампутація. І мало хто хоче за це братися. Вони наче й хочуть, але бояться. Я до нього приїхав на консультацію. Він мене подивився. Того ж дня він у мене зробив заміри, і сказав: «Я тебе на ноги поставлю, ти не переживай, ходити будеш»".
Тим, хто боїться йти служити чи боїться отримати поранення, бо "держава їх забуде", Роман говорить, що ситуація протилежна.
"Вони думають, що якщо вони будуть поранені, їх держава забуде. Ні, це не так. Ось я ні копійки не витратив на моє лікування. Я лікуюся за державні кошти. Мені виплачують зарплату, премії. А чому? Тому що в мене відмінний командир. Я свого командира люблю, поважаю і дуже ціную".
З армії Роман звільнятися не збирається та хоче знайти собі місце для служби в тилу.
Читати ще
Читати ще Олексій Ануля, який 10 місяців був у полоні РФ і пережив катування, став співзасновником міжнародного благодійного фонду
