Я народилася в Чернігові 1973 року. Тоді у місті українська звучала хіба кілька годин на тиждень – на уроках української. З 34 шкіл міста лише одна була україномовною. Мої батьки, як і більшість чернігівців, розмовляли російською.
Та, приїжджаючи в село до бабусі на Прилуччину, ми переходили на українську. При чому на чисту й мелодійну українську, що не характерно для прикордонних регіонів. У школі я любила уроки української – навіть брала участь в олімпіадах. Мої однокласники теж знали українську мову і вільно нею говорили, але щойно лунав дзвінок – усі знову «перемикалися» на російську. Бо так вважалося «правильно».
У медичному училищі я почула, як дівчат називали «жлобовками» – тільки тому, що вони говорили українською. «Жлоб» – тоді це була популярна образа щодо людей, які родом із села.
У часи розпаду СРСР у Чернігові та області почали діяти місцеві осередки та філії «Народного Руху України за перебудову», який виступав за відновлення незалежності нашої країни. Я долучилася, бо мені відгукнулися їхні цінності. І там ми чи не вперше говорили українською вільно поміж собою – не для уроку чи олімпіади, не у селі, а бо так хотіли. Та попри розпад Союзу українська мова в Чернігові залишалася майже екзотикою. Коли я працювала в онкодиспансері й переходила на українську, пацієнти питали: «А ви з якого села?» Мене це дивувало: у місті, де всі знають мову, щоб говорити нею – потрібно виправдовуватися.
Одного разу я не отримала роботу тільки тому, що на співбесіді зізналася: моя рідна мова – українська. «Нам потрібна людина, у якої рідна російська», – сказав мені керівник компанії, куди я намагалася влаштуватися. Було дуже образливо.
Минуло багато років. В 2014 році на українську землю прийшла війна. Проте ситуація з українською мовою в Чернігові мало змінилася і тоді: російською спілкувалися, слухали російські пісні. У 2015 році я долучилася до війська й прослужила в ЗСУ до 2017 року. Там ми спілкувались по різному – хтось українською, хтось російською, але до російськомовних людей ставились спокійно – не «хейтили».
Після служби, вже як ветеранка, я пішла працювати в освіту й завела власний блог – «Пані в жупані». Спочатку вела його російською: так було звичніше і «щоб усім було комфортно».
А одного ранку я зробила репост «провокативного» вірша про мову – і почалася хвиля хейту, навіть звинувачення у «сепаратизмі». І раптом я зрозуміла: не хочу більше вибачатися за себе. Вірш я видалила, але з того дня остаточно перейшла на українську – у спілкуванні, в блозі, у текстах, у думках. Я втратила підписників, але кількість ніколи не була важливішою за якість.
Закон про державну мову від 2019 року лише підтвердив: українська мова не потребує дозволу. А після початку повномасштабної війни я почала чути українську на вулицях Чернігова: у транспорті, в чергах. Мої знайомі, які раніше соромилися говорити українською, тепер роблять це свідомо, проявляючи свою громадянську позицію.
Ті, хто мовчали, тепер говорять. Для цього знадобилися роки боротьби за зміни і велика війна.
А ви чого чекаєте?
Богдана Короваєва – ветеранка, голова ГО «Горизонт-17», учасниця проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine
