Ірина Шалапуда – єдина жінка-чергова на високовольтній підстанції АТ «Чернігівобленерго».
На роботу нині 56-річна Ірина з Борзни прийшла у 1987 році.
– Тоді саме набирали контролерів у РЕМ, багато жінок подавали свої заяви на ці місця, пішла і я, – згадує вона. – Ну цим точно нікого не здивуєш, бо то робота, звісно, більше жіноча. Пропрацювала на посаді контролера я майже сім років. А потім мені несподівано запропонували перейти черговою на новозбудовану підстанцію 110 кВ. Тодішній керівник вірив, що справлюся, я ж не хотіла його підвести.
Курси, іспити, отримання допуску до роботи – на все пішло понад пів року. До речі, тоді разом з Іриною Шалапудою навчалося іще кілька жінок. Усі вони також пішли працювати черговими на високовольтні підстанції, однак із часом одна за одною вийшли на пенсію, їхні посади посіли чоловіки, і ось на такій непростій і дуже відповідальній роботі із представниць прекрасної статі залишилася одна Ірина Іванівна.
– Зараз ми з напарником чергуємо по дві доби. Щоранку робимо обхід, потім протягом зміни слідкуємо, щоб підстанція працювала у штатному режимі. У разі планових чи аварійних робіт виводимо її на ремонт. Буває таке, що самі ремонті роботи тривають менше, ніж цей процес. Значно додалося роботи у нас із початком стабілізаційних відключень електроенергії – якщо перепідключення відбуваються у ручному режимі, на підстанції виконуємо їх ми, а отже маємо слідкувати на графіком і вдень, і вночі, – розповідає про свої обов’язки Ірина Іванівна.
З її вуст усе звучить легко і просто, в реальності ж інколи навіть найпростіші дії тут можуть таїти в собі смертельну небезпеку.
– Бувало всякого… – посміхається Ірина Іванівна. – Років із 10 тому здійснювала перепідключення за командою диспетчера. Відключила вимикач, підійшла до системи шин і тут раптом ні з того ні з сього обірвався ізолятор. Та так різко, неначе його ножем хто зрізав. Просто біля плеча пройшла шина з напругою у 35 тисяч вольт, та як жахне об траверсу, іскри в усі боки так і полетіли. Ізолятор до землі не дістав, повис на шлейфі якраз на рівні зросту людини. Злякалася я тоді страшно! Впала на землю і повільно навкарачки відповзла від того місця. Потім швидко зателефонувала у диспетчерську, щоб вони знали, що виконати завдання я не встигла (на таке зазвичай 10-12 хвилин вистачає), віддихалась і… пішла працювати далі. А років зо три тому залило водою приміщення з комірками. Погода навесні мінялася: вдень – сонце, вночі – мороз, ось сніг на даху вдень розтанув і вода якось затекла всередину приміщення. Вдень диспетчер зателефонував, щоб перевірити, що сталося, бо телемеханіка щось незрозуміле показувала. Я заходжу у приміщення, а там води зі шматками льоду по кісточку. Треба було гасити всю підстанцію, виводити в ремонт обладнання і ремонтувати дах приміщення. Хоч заземлення і було, а страшно… Як по тій воді йти відключати вимикачі? Все-таки 10 тисяч вольт… Але справилась! Якщо чесно, як би складно не було, а жодного разу не виникла думка кинути цю роботу! Мабуть, ще тоді, у 1994-му, знайшла я своє, а тому кращого шукати вже не хочеться…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Райони ЗАЗу та Старої Подусівки в Чернігові невдовзі будуть із вуличним освітленням
Те, що електроенергетика – справжнє покликання Ірини Шалапуди, підтвердив і період активних бойових дій на Чернігівщині. Попри небезпеку, постійні перебої в роботі обладнання, відсутність сталого зв’язку з оперативно-диспетчерською службою, вона ані на день не залишала своєї роботи.
– Два дні – 27 та 28 лютого – колони рашистів ішли просто біля нашої підстанції. Люди, які живуть неподалік, виходили на вулицю і проводжали їх очима, хтось рахував, щоб передати дані військовим, я ж боялася одного – аби москалі не полізли на територію підстанції, та, на щастя, тут вони навіть не зупинялися, – говорить Ірина Іванівна. – А далі почалося… Вперше підстанція погасла напередодні 8 Березня. Напруга почала стрибати, трансформатор ревів не своїм голосом, а потім все різко погасло. Зв’язку з диспетчером не було – стаціонарний телефон мовчав із перших днів вторгнення, мобільного зв’язку з Черніговом на той час теж уже не було. Зробила все за інструкцією, але без вказівок диспетчера. Згодом така ситуація повторювалася не раз, аж поки рашистів не вигнали з області. А то бачила, як ракети летіли просто над підстанцією. Якось зранку загуділа повітряна тривога. Я саме здійснювала обхід підстанції, то вискочила на вулицю і бачу – дві ракети одна за одною пішли з одного боку, а потім іще дві – з іншого. Пройшло хвилин 20 і підстанція погасла. Як потім виявилося, влучило у ПС «Конотоп» 330 кВ. А що вже казати про дрони! У березні вони висіли над підстанцією постійно. Щоправда, чиї, ніхто не знав. Світла тут ми тоді не вмикали, за потреби ходили з ліхтариками. То, бувало, вийдеш, тільки-но увімкнеш ліхтарика, а вони починають моргати червоним і зеленим. Видно, реагували на світло. Хоч і знала, що стріляти вони не будуть, але все одно страшнувато було, то вимикала тоді ліхтарика і навпомацки йшла на підстанцію, а інколи навіть зять (він у мене в теробороні був) проводжав мене на підстанцію з автоматом, як-не-як, а стояли москалі у сусідніх населених пунктах, то хто знає, чого від них чекати можна було. Взагалі працювали ми тоді, як і всі енергетики, 24 на 7. Тільки-но гаснув трансформатор, вже або я біжу на підстанцію, або мій напарник. Ніхто не дивився, чия зміна, допомагали одне одному в будь-який час. Нормальна ж робота відновилася аж у травні. За літо тут встигли провести ремонтні роботи, стабілізувати напругу, а з жовтня знову почалося… Але всі ці негаразди ми переживемо, це однозначно! У нашій галузі працюють такі ентузіасти, такі фанати своєї справи, які знайдуть вихід із будь-якої (навіть найскладнішої) ситуації, а це і є запорука щасливого майбутнього нашої країни!
–
