39-річний менянин Андрій Домашенко, почувши про повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року покинув улюблену роботу далекобійника за кордоном та повернувся додому аби стати на захист України.
Чоловік не зміг залишити свою сім’ю в небезпеці, адже вдома на нього чекали кохана дружина та дві прекрасні донечки.
На початку березня під час виконання бойового завдання Андрій отримав тяжке поранення і зараз проходить реабілітацію.
Чоловік у своєму інтерв’ю розповів про бойовий досвід, поранення, лікування та відповів чи шкодує про повернення додому у військовий час.
Андрію, розкажіть більше про свою роботу за кордоном.
— Я давно мав мрію стати водієм фури. Але доводилося працювати на місці, адже важко наважитись щось кардинально міняти, коли відповідальний за добробут сім’ї. Плюс нелегко було подолати внутрішній бар’єр. Через невпевненість, що буде правильно саме так, а не інакше, не було можливості здійснитися моїй мрії раніше.
Я не встиг насолодитися роботою водія далекобійника за кордоном. Адже врешті наважившись наприкінці 2021 року поїхати до Польщі я довго там не пробув. Місяць провчився, бо ж інша країна, мова, правила. Потім отримав новеньку машину, кузов і поїхав працювати і заодно подорожувати світом. Серед країн в яких я встиг побувати були Італія, Бельгія, Латвія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Меморіал пам’яті: Микола Кучерина
Чому не продовжили подорожувати?
— Повномасштабне вторгнення зруйнувало мої плани. Я тільки почав звикати до омріяної роботи за кордоном, як змушений був повертатися назад.
Я не зміг би нормально працювати там, знаючи, що мої дівчата в небезпеці тут, вдома. Тому зобов’язаний був усе кинути задля того, щоб оберігати рідних тут, на українській землі.
Що ви зробили в першу чергу, після того як повернулися додому?
— Вступив до лав Корюківської тероборони. В перший же день наш батальйон відправили до Чернігова. Ну а далі по маршруту Луганськ — Донецьк.
Андрію, я чула, що свого часу ви брали участь в АТО? Чи можна порівняти те, що ви бачили тоді, вісім років тому, і війну сьогодні?
— АТО і війна сьогодні не можуть порівнюватися. Принаймні, це моя думка.
Якщо колись ворог вів переважно автоматні бої, то тепер у нього працює все: артилерія, міномети, авіація. Російська орда знищує все і всіх на своєму шляху, метр за метром випалюючи нашу землю до тла. Тоді аж такої люті з їх боку не було.
Що об’єднувало вас із побратимами, крім однієї спільної мети?
— Взаємодопомога. Без підтримки одне одного було б важко працювати злагоджено. Бо один, як кажуть, у полі не воїн.
Були моменти, коли ми з хлопцями настільки дратували одне одного, що просто намагалися якийсь час не розмовляти, уникати навіть випадкового зіткнення поглядами. Адже бачити те, що відбувається навколо і весь час залишатися в дусі дуже важко. І нас іноді накривало хвилею апатії.
Андрію, а чи були у вас на службі якісь приємні моменти?
— У вільні хвилини я вчив хлопців грати у нарди. Потім, коли вони вже стали профі, то почали перемагати мене. Це було класно.
Ще приємно було отримувати посилки з дому, передачі від волонтерів, різні смаколики.
Було круто, коли мій земляк, волонтер Олексій, спеціально чекав на мене кілька годин з бойового завдання для того, щоб вручити смаколики особисто. Приємно було отримувати «Остреченську» воду на фронті. Було таке відчуття, ніби побував вдома.
Взагалі завдяки волонтерам та підтримці людей нам легше було триматися, не забувати задля кого і чого воюємо.
Що допомагало вам не здатися у найскладніші моменти?
— Думка про сім’ю. Думка про рідних та близьких мені людей.
Андрію, мені відомо, що ви отримали на війні тяжке поранення. Чи можете щось розказати про це?
— Так, було таке. Як зараз пам’ятаю. Це трапилося 13 березня цього року.
Наша команда приїхала на допомогу побратимові з другої роти. Пораненому відірвало стопу. Було це вдень.
Ми з хлопцями з другої роти несли пораненого на ношах. Пересувалися під обстрілами, адже ворог відкривав вогонь з відстані близько одного кілометра. Вибору в нас не було, і ми продовжували нести побратима, адже кидати його на вірну смерть, щоб самим врятуватися ніхто навіть і не думав.
Ми несли пораненого і коли вже зовсім не стало сил викликали авто, завантажили пораненого і самі посідали хто куди: хто в кузов, хто в машину. Я заскочив у кузов.
Якоїсь миті я відчув біль у шиї. Не одразу зрозумівши, що трапилось. Потім, коли вже кров струменем забила з шиї, я усвідомив, що отримав поранення.
Уже опинившись на землі біля машини, мені здалося, що це вже кінець. Але і тут взаємодопомога товаришів зіграла важливу роль.
Надавши першу допомогу на місці, медик відвіз мене до медичної евакуації. Потім мене доставили до медичного пункту, де я отримав першу допомогу. Згодом відвезли у Краматорськ, де зробили операцію, потім на Дніпро, а потім уже на Київ.
Потім були операції, потім курс реабілітації.
Наша команда тоді, 13 березня, вся вціліла. Але через тиждень батько та син з другої роти, що допомагали нести пораненого з відірваною стопою, загинули.
Андрію, розкажіть, будь ласка, про нагороду, яку отримали за службу в ЗСУ.
— Мене нагородили почесними нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест.» Але я не дуже люблю про це говорити.
Взагалі вважаю, що кожен, хто долучився до захисту нашої країни заслуговує нагороду.
Андрію, скажіть, чим ви займаєтеся зараз? Які маєте плани на майбутнє?
— Зараз моя головна задача — одужати. А потім як буде. Багато чого залежить від рішення комісії. Тобто, я ще не знаю, чи повернуся назад у військо, чи буду десь шукати роботу.
Андрію, і останнє питання. Якби ви мали можливість повернути час назад, чи вчинили б ви інакше? Можливо, не ризикнули б їхати додому під час війни?
— Від долі не втечеш (посміхається.)
Навіть якби я зміг повернутися в минуле, то точно нічого б не виправляв. Одному тільки Богу відомо, що, де і коли на кого з нас чекає.
–
Автор: Ольга Довженко
