За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
Свої емоції та спостереження занотовувала під час активних бойових дій, в результаті це перетворилось у дебютну книгу. Про свій "Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій)" розповіла в ефірі Українського Радіо "Чернігівська хвиля" Лариса Сивопляс.
Далі – з її слів
За освітою я інженер-будівельник. Понад 40 років працювала і зараз потрошку працюю в різних проєктних організаціях Чернігова. І ніколи в житті я не могла уявити, що я писатиму книгу, і, тим більше її друкувати. Не можу сказати, що це несподівано сталось для мене – для цього були передумови. 24 лютого ми всі дуже змінилися: хто в який бік. Зі мною сталася ось така пригода.
У різних людей різне сприйняття почуття страху – свій особливий поріг, через який людина проходить. А коли стало дуже лячно, я відчула, що він у мене дуже низький. Взагалі не знала, що можна робити в цих обставинах, хотілось стати маленькою комашкою і кудись заритись, хотілось заснути, прокинутись і не бути в цій реальності. На той час разом з моєю родиною ці жахи переживала моя однокласниця Тетяна. Вона, бачачи мої божевільні спроби заглушити цей тваринний страх, порадила записувати якісь нотатки про те, що ти бачиш. І щоби приборкати це почуття страху, я почала записувати все те, що відбувалось з моєю родиною щодня. Я навіть себе змушувала, бо не завжди хотілось, але я себе самооргранізувала. Я почала робити це 13 березня, бо до цього всі події змотались для мене в один суцільний клубок і, чесно кажучи, я не пам’ятаю всього, але що запам’ятала – занотувала.
У першій нотатці я написала, "Саме цього дня, 13 березня, мені спала на думку, що я буду записувати ці події". А далі я згадала, хто зі мною ці події переживав: це моя родина, моя подруга, дівчина мого сина, яку ми забрали до себе – гуртом якось спокійніше трошки було (ми живемо в "хрущівці" в районі Ремзаводу). Потім я згадувала те, що було напередодні. У мене книга починається з абзацу "замальовки з минулого".
Спочатку я писала про все, що бачу: що ми їмо, як ми живемо, де що бахкає, де що бухкає.
Як щоденник переріс у книгу?
Часу було багато. Ми з чоловіком, дітьми, подругою знаходились у замкнутому просторі, і треба було чимось займатись. Я писала, а вони чекали коли, я напишу, бо хотіли почитати, що я написала. В такому режимі ми жили до моменту, коли вирішили виїхати з міста (це було наприкінці березня), поїхали до дочки, яка мешкає в Києві. І до кола моїх читачів додалась родина доньки.
У мене багато друзів за кордоном (зокрема, в Ізраїлі), і ми вже мали змогу з ними спілкуватись, вони теж говорили, що хотіли би почитати. Я подумала, як би мені це передати в Ізраїль? Треба зробити це в електронному вигляді (бо я робила всі записи в діловий щоденник, що лишився у мене з роботи). До того часу ми повернулися в Чернігів, тут уже було світло. І я потрошку набирала текст на комп’ютері, мій син допомагав мені. Все це ми відправили в Ізраїль. Мої друзі це почитали і сказали, що варто надрукувати книжку. Але я до цього зовсім не була готова, бо ж задумка була інша – вийти з того жахливого стану. Потім мені одна людина сказала: «Це цікаво читати на прикладі родини, сприйняття оцього всього жаху з точки зору мирних жителів міста. Там щирі емоції». Я тоді ще у доньки спитала, де ж взяти кошти на цей друк? Тоді вона серед нашого кола знайомих розповсюдила у соцмережах допис: "Мама написала книгу, якщо можете, допоможіть її надрукувати". На той час я взагалі не сприймала це серйозно. Але раптом з’ясувалося, що люди хочуть читати. І мені перерахували коштів для того, щоби було достатньо надрукувати тиражем 300 книжок.
Був один момент, коли я під час набору тексту трішки змінила зміст. Але потім це потяглось ланцюжком, що треба змінити і там, і там. Але я зупинилася, бо, мабуть, це такий формат (щоденник), який не потрібно нічим прикрашати і здаватися виглядати кращою, ніж ти є, бо це буде якось нечесно. І я прийняла рішення нічого не коригувати.
Редагувала цю книгу подруга подруги – вчителька української мови. Проблема в тому, що я все життя розмовляла російською. Ми потрапили у такий проміжок часу, коли навчання у школі було російською, викладання в інституті теж. Тому головна претензія людини, яка перевіряла цю книжку, була в тому, що багато росіянізмів і дещо у побудові речень. Бо ця російська в мені настільки міцно сидить, що я в голові спочатку формулюю, а потім перекладаю на українську. Щоденник я писала українською, в мене навіть вагань ніяких не було, що це треба робити саме так. Як і зараз намагаюсь якомога більше спілкуватись українською.
Книга, що допомагає армії
Ми з друзями, які допомогли мені надрукувати цю книгу, вирішили, що її можна розповсюдити і серед своїх знайомих, і в книгарнях міста, а виручені кошти збираємо на потреби ЗСУ. Ця ідея мені спала на думку тоді, коли почали надходити кошти на рахунок ще на друк книги. Тоді я ще й сказала, що мені не треба ані гривні з того всього. А все, що нам вдасться якимось чином акумулювати, ми все це передамо на потреби ЗСУ.
Після всього проробленого, можу зробити такі висновки, що нас перемогти неможливо. Росіяни таку величезну помилку зробили, коли прийшли на нашу територію. Це для них вона територія, а для нас – рідна земля. Тому мені й захотілось закінчити книжку вірою в нашу перемогу.
