Україна переживає надскладний час, причому в усіх сферах життя. Зрозуміло, що з негараздами на територіях, де тривають бої, нічого не зрівняється. Але жителі більш-менш безпечних нині територій теж мають свої клопоти. Здебільшого це питання виживання.
І дуже непросто нести відповідальність не лише за себе, а й за інших. У випадку Марії Лагунець – за кінну базу, власницею якої є ця жінка. Про нагальні труднощі та коней – у розмові з пані Марією.
Маріє, як давно існує ваша кінна база?
Ми взагалі офіційно працюємо з 2010 року. І починали діяльність у Чернігові, в районі обласної лікарні. Втім, у 2012 році переїхали до села Полуботки. Адже тут суттєво зручніше. Для порівняння: в Чернігові мали дві з половиною сотки землі, а в Полуботках – 6 гектарів. Тож різниця дуже колосальна, є куди розвиватися.
Звідки у вас любов до коней?
Я виросла в селі. Адже мої батьки в 90-х роках, коли мені було майже 5 років, переїхали з Чернігова до селища Березна. Бо на той час у місті не платили зарплату, не було на що жити. Був час, що не можна було тримати своїх коней, тож мій батько колгоспними кіньми користувався. А потім, коли вже можна було власних коней завести, то в нас першим з’явився жереб, а згодом кобила. Цю кобилу в нас вкрали цигани. І мені тоді було майже 12 років. До речі, на мої 12 років тато подарував мені мою Сільву. Я з нею 23 роки.
Ваша професія якось пов’язана з кіньми?
Моя професія в мене взагалі далека від коней. Я – диригент хору, закінчила наше Чернігівське музичне училище ім.Ревуцького. І Академію київську. Але так доля склалася, що займаюся кіньми. Просто на сьогодні вбачаю в цьому потребу. Нині коней у селах мало де побачиш. Їх замінили трактори. Тому треба знайти нішу, в якій вони перебували б у подальшому. І лише спорт – не вихід. Бо у спорті дуже жорсткий відбір. Там якщо кінь не показав себе в кваліфікації, він надалі не те що не буде розмножуватися, а взагалі не житиме.
Чим особлива ваша кінна база?
Ми приймаємо шкільні екскурсії, які, до речі, були й до повномасштабного вторгнення. На щастя, цьогоріч ми цю практику відновили. У нас є програма «Зелена галявина»: дітки можуть приїхати повзаємодіяти не тільки з кониками, а й із хрюшками, корівками, телятками. Були павичі, але їх, на жаль, з’їли росіяни. То нових ми поки що не заводили. Взагалі жодної екзотики не відновлюємо. Бо наразі важка ситуація в країні. Хоча мій чоловік хоче страусів. Але поки прошу його почекати. Кажу, що заведемо неодмінно, як закінчиться війна. У нас колись були страуси. Ми нашого страуса Гошу, великого й чорного, подарували Менському зоопарку. Він там уже багато років живе.
.
Як пережили повномасштабне вторгнення?
Росіяни у нас у Полуботках були. Так сталося, що вони хотіли вбити мого чоловіка, то він, на жаль, покинув коней. Але коні, на щастя, збереглися. Взагалі ж росіяни з’їли свиней на сусідній свинофермі. Більше ніж 200 голів. Залишився там тільки кнур. Бо вони спершу з’їли мого кнура і, мабуть, він видався їм несмачним. А інший наш сусід тримав овець, майже 100 голів було. То разом із молодняком залишилося зо 30. Якби росіяни затрималися довше, то, думаю, вони поїли б і моїх коней. Але, дякувати долі, обійшлося.
На жаль, під час повномасштабного вторгнення померла наша віслючка Перлинка, яка брала участь у «Лізі сміху». Її не стало під час активних обстрілів у березні. Її поранило. І старшу корову в нас також поранило, то вона теж померла.
Натомість ми зі свого боку зробили все можливе, аби росіяни забралися з нашої території.
Скільки у вас коней взагалі?
На сьогодні у нас 14 голів коней разом із поні. У нас четверо дорослих поні й одна маленька. А решта – великі коні. Для людей на сьогодні п’ятеро коней працюють. А шостий у супроводі йде на прогулянку.
Перед якими основними труднощами в роботі постаєте?
Нині мій чоловік на службі у війську, давно вже служить, то я майже сама на господарстві. По селах багатьох чоловіків позабирали до армії, то не те що за трактор нікому сідати, а й немає кого найняти в поміч.
Чи приїжджають до вас військові? Адже спілкування з конями – це ефективна терапія проти стресу.
Я якось зв’язувалася з організаціями, які займаються реабілітацією військових. Але вони територіально розташовуються у Львові та Львівській області. А в нас на території Чернігівщини нічого подібного ніхто не організував. Військові просто приїжджають до нас. Зокрема й ті, хто втратив кінцівки.
Ірина Осташко
Фото – Марія Лагунець
–
