Для багатьох людей, які одного дня прийшли в журналістику, вона стає не роботою, а стилем життя. Причому часом доволі складним і тернистим, але випробування вдало долають тільки безмежно закохані у свою справу люди.
У професійне свято журналісти з Чернігівщини, які працюють чи працювали в різних виданнях (колишніх журналістів не буває), пригадали найцікавіші історії, які з ними трапилися завдяки професії.
Ірина Синельник
Для мене журналістика – це професія, яка ніколи не набридає. Навіть якщо є спеціалізація, хоча в регіонах вона умовна, однаково зустрічаєшся з різними людьми, відвідуєш різні заходи, їздиш у відрядження. Одноманітність і нудьга у цій сфері повністю відсутні!
І звісно, є різні історії, що по-особливому запам’ятовуються.
Я ще тільки-но почала працювати на радіо й одного дня по обіді виникло завдання зробити радіосюжет про кінну ферму, здається, в селі Черниш на Городнянщині. Я поспілкувалася з людьми, зробила запис, а потім мені запропонували проїхатися верхи. Хоча я виросла в селі, але це був перший мій досвід їзди верхи. Це було дуже цікаво та захопливо. Запам’яталося, як власник цього підприємства потім сказав: «Ви на власному досвіді переконалися, що коні нікого не можуть залишити байдужим». Я й зараз усміхаюся, коли згадую про це.
Журналістська діяльність у багатьох випадках потребує перевірки власним досвідом. Тоді матеріал буде надто правдивим і позбавленим будь-якої фальші.
Михайло Жирохов
Насправді таких випадків дуже багатенько. Якось поїхали знімати сюжет для краєзнавчої програми на березі Азовського моря. В якийсь момент заблукали і польовими дорогами вискочили в Росію. GPS-навігаторів тоді ще не було. Проїхали ще кілометрів 20 у напрямку Таганрога, поки не побачили дорожній вказівник. Тоді тишком-нишком розвернулися і тією ж дорогою повернулись. Такі реалії Донбасу зразка 2008 року.
.
Альона Макаренко
Коли я працювала ведучою новин на загальнонаціональному телеканалі, моїм другим випусковим редактором був чоловік на ім’я Ігор. Це надійний, відповідальний і дуже веселий колега. Час від часу Ігор також заміняв людину, яка крутила суфлер (монітор, із якого ведучі читають текст), і це були дуже веселі ефіри. Уявіть: на початку випуску Ігор обирав повільну швидкість, я у спокійному ритмі віталася з глядачами, називала себе та переходила до першої новини. Тут Ігореві могло здатися, що я зараз засну (так він це пояснював), і текст починав рухатися в рази швидше. Деякі підводки мені доводилося додумувати, бо слова надто швидко зникали з монітора. Я торохтіла, як ошпарена, вирячивши від здивування очі. Потім в одну мить текст міг різко зупинитися, взагалі, повністю. Тоді я починала розтягувати к-о-ж-н-у л-і-т-е-р-у о-с-т-а-н-н-ь-о-г-о р-е-ч-е-н-н-я на екрані, молячись про себе, щоб Ігор проснувся (бо цього разу заснув вже він). Ближче до середини випуску Ігор згадував, як працює суфлер, і текст плив по екрану з ідеальною швидкістю. Але тепер мені вже доводилося душити в собі сміх від того, як Ігор коментував ці «гойдалки» в підслушку (навушник, у який ведучий чує редактора). Це було щось на зразок: «Ми розказуємо новини о 7-й ранку, треба ж якось будити людей…».
Коли почалася велика війна, Ігор відмовився від робочої броні та пішов до лав ЗСУ. Сьогодні він вважається зниклим безвісти. Під час нашої останньої розмови Ігор сказав: «Я ще покручу тобі суфлер». Знали б ви, як сильно я цього чекаю.
Наталія Найдюк
Найцікавіше – це безстрашність і здатність наших людей адаптуватися до всього. Якось в одному селі місцевий чоловік повів мене в поле показати залишки розбитої кацапської техніки. І ми йдемо з ним, і десь на пів дорозі, в полі, він мені каже: «Це поле не обробляється. Його хоч і розмінували, але тут ще земля може виштовхувати снаряди і все таке». Але, типу, не переживай, я тут уже все обходив, ідіть моїми слідами.
Вражає також мужність звичайних людей. Як вони переживають особисті трагедії, як ідуть на контакт – нещодавно на інтерв’ю приїжджав чоловік за 250 км! Це неблизький світ, я хотіла зустрітися саме в тій місцевості, де він воював, і він погодився. Про неймовірну історію його порятунку скоро вийде текст. Тому стежте за моїм фейсбуком.
Вадим Балінський
Випадків багато. Наприклад, поїхав я у відрядження до Корюківки, згадували ту трагедію, яку влаштували фашисти у 1943 році. Пройшов офіційний захід, люди почали розходитися. Нас запросили до кав’ярні і за одним столом я опинився з поважним та ошатним чоловіком. Розговорилися. Чую, він якось із акцентом говорить. Ну, думаю, точно не місцевий. Випили із ним багато та знайшли спільну мову. І десь хвилин через двадцять протягом нашого спілкування вирішили таки офіційно познайомитися. Я назвав себе. І він представився. Це був Повноважний та Надзвичайний посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн! А спілкувалися наче вже давно знайомі. І головне – він не знав, що в Чернігові є кладовище, де поховані німецькі солдати. Я його запросив якось відвідати цей цвинтар. І через три роки, коли Дітмар уже не був послом, він приїхав подивитися на цвинтар. І кому він зателефонував? Звісно, мені. Знову поспілкувалися, наче рідні.
Сєргєй Карась
Випадки були різні. Наприклад, в мене був ганебний епізод: я брав інтерв’ю у ветерана війни в Афганістані, якого я знав з дитинства (моя мати працювала з ним разом і ми навіть ходили до родини цього ветерана в гості), й я примудрився переплутати його ім’я з по батькові: замість «Андрій» написав «Анатолій». Коректор теж цього не помітив (хоча людина в нашому місті була доволі відома). Так воно й вийшло в газеті. Соромно було потім вибачатися, але діватися нікуди – довелося.
Загалом завжди є події, які в якийсь період здаються кумедними. Але більшість із них потім забувається. Наприклад, можна пригадати, як я подавав м’ячі на матчі жіночої «Легенди» на стадіоні «Текстильник» (пішов писати репортаж, стояв за воротами, щоб фото зробити, і оскільки хлопчиків чи дівчат, які подавали б м’ячі, тоді в футбольній жіночій Вищій лізі не було, це іноді робив я).
Але особливе місце в пам’яті залишить незначний, як для моєї кар’єри, але пам’ятний для мене особисто епізод: як я брав коментар для сайту «Десни» в її тодішнього новачка Євгена Селіна (він прийшов у клуб у 2021-му й був у команді до того часу, поки вона грала в УПЛ).
Справа у тому, що Євген виступав у складі збірної України на домашньому Євро-2012. Я – студент-журналіст, який тільки закінчив 3-й курс, дивився ті змагання вдома, й подумати не міг, що колись буду спілкуватися з самім Селіним! І ось минуло дев’ять років, а я беру коментар в учасника того пам’ятного чемпіонату. Не втримався й попросив Євгена зробити спільне фото на згадку.
Надія Куліш
Мабуть, історія, коли ми їхали з представниками управління екології, ОДА, земельного кадастру й поліцією фіксувати порушення, тобто робити таке собі журналістське розслідування. Велика делегація прямувала далеченько, наче в Бобровицький район, аби заміряти, скільки у висоту виріс врожай у прибережній захисній смузі, адже засаджувати цю територію заборонено. Ми туди довго їхали і ще йшли 3 чи 4 кілометри в один бік пішки, бо автівка не могла проїхати. І у фахівців було спеціальне обладнання для роботи в дуже красивій жовтенькій валізці, яку мали відкривати задля замірювання висоти врожаїв. Ми ж мали це зняти. А ситуація склалася така: фермер виорав землю, однак нічим не засіяв, мабуть, передумав. І нам усім ні з чим довелося йти назад, до того ж дорогою ще загрузли, штовхали машину. А чиновник, який мав давати коментар, ще й замастився. І навіть була пропозиція відкрити ту жовту валізку, зняти, для чого вона потрібна. А фахівець із земельного кадастру сказав, що це буде смішно, якщо знімати її, коли нічого замірювати.
Я, звісно, хвилювалася, бо верталася назад без сюжету.
Повернулася о 9-й вечора з тих полів, продюсер тільки співчутливо глянув на мене. Отака романтика.
Наталія Потапчук
Згадати найцікавіший випадок у журналістській практиці одразу важко, а от найгеніальніше інтерв’ю я пам’ятатиму завжди. Це була розмова зі знаменитим, всесвітньо відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі в травні 2016 року в Чернігові, куди він приїжджав на фестиваль документального кіно як член журі. Я пів дня бігала за ним по приміщенню колишнього кінотеатру ім. Щорса, щоб вмовити знайти час на інтерв’ю для Укрінформу, «пасла» його під усіма дверима. І от нарешті пан Зануссі погодився. Це була коротка розмова, хвилин на 10-15, але ж яка мудра, конкретна і змістовна! Зазвичай ми, журналісти, чистимо й редагуємо записаний матеріал, та в цьому випадку перший і єдиний раз мені не довелося цього робити – настільки чіткими були відповіді митця. «Оце так рівень», – подумала я.
Додам, що вбраний пан Зануссі був у якийсь немодний затертий рябенький піджачок, вигляд мав аж надто скромний, хоча є зовсім небідною людиною. Це теж одна з ознак найвищого рівня розвитку та геніальності. Поважаю таких людей і захоплююся ними! Побільше б їх у нашій журналістській практиці!
Ірина Осташко
–
