Росіяни завжди намагалися знищити українську націю. Починаючи з давніх часів і закінчуючи сьогоденням. Інструменти терору упродовж віків не змінювалися – репресії, переслідування, грабунки, масові вбивства, голод, руйнування, ґвалтування…
Не змінюються вони і під час повномасштабного вторгнення, коли свідомо знищують цивільні об’єкти, мирних людей, дітей, стирають з лиця землі міста та села…
«Із деякими колегами доходимо до думки, що якби в усі часи на українських землях не було колаборантів чи тих, хто ставиться нейтрально до росії, розуміючи, що за нової влади отримають якусь посаду або іншу вигоду, то все могло б складатися інакше. Адже московія просувала свої окупаційні та завойовницькі плани щодо України, відчуваючи, що є люди, готові підтримати її.
Якби значна частина людей із давніх-давен відстоювала своє – атвономію чи незалежність, свої права, – то нинішньої війни не було б.
Паралелі можемо провести і на прикладі козацької старшини, коли частина її виступала проти московії, а хтось, навпаки, запрошував московських представників – підписували різні статті і частково, поступово здавали автономію, українську незалежність. І це не поодинокі випадки, а значна частина людей так чинила. Хтось грошима спокушався, хтось посадою, землями й іншими благами… Це стосується і церкви. Таку ж ситуацію бачимо й нині, коли росія спокушає людей, як диявол, різними благами. Але за все це доводилося і доводиться платити кров’ю і життями українців», – у коментарі для ЧЕЛАЙН зазначає чернігівський історик, кандидат історичних наук Максим Блакитний.
За його словами, у 1917 році багатьом народам, зокрема й українцям, випала нагода отримати незалежність. Є народи, які скористалися своїм шансом, а Україна його згаяла. Через амбіції політичних діячів, які підкреслювали своє значення, вагу, внесок в Українську революцію… Поки тривало самолюбування, дорогоцінний час втрачався, і військові формування для захисту України створені не були. Хоча всі передумови для того існували, бо чимало українців брали участь у Першій світовій війні, відповідно, мали військовий досвід.
«Навіть цілі підрозділи були, що хотіли воювати за Україну! Натомість керманичі плекали свої амбіції і Центральна Рада не спромоглася все організувати як належить, фактично рік гралася в хтозна-що, не беручи курсу на незалежність. До того ж, хотіли автономії України в складі росії, внаслідок чого українці пережили не одну трагедію. Маленький приклад – ті ж Крути. Хоча, як полякам, українцям тоді можна було б здобути незалежність», – розповідає історик.
Восени 1919 року більшість території України була окупована радянською росією. Спершу вона ніби відпустила ситуацію, послабила свою кістляву руку біля українського горла в роки військового комунізму, а потім НЕПу. Але водночас у 20-ті роки почали набирати обертів репресії проти церкви, що проявлялося у вилученні церковних цінностей, майна, закриття монастирів. Хоча до кінця 20-х років парафіянські храми ще діяли.
«Репресій зазнавала й інтелігенція. Адже це прошарок населення, який мав знання і освіту та був носієм ідеї, хоч і аморфної, про незалежність, Але, повторюся, тоді на реалізацію таких ідей не спромоглися, як і не змогли об’єднатися та вибудувати свій план дій», – наголошує історик.
У подальшому страшна кара – знищення голодом – очікувала й на українське селянство.
«Селяни бачили, чим є радянська влада. А український селянин – це одноосібник, який вважає: якщо сам працює на своїй землі, то й весь отриманий прибуток – його, і розпоряджатися ним може на власний розсуд. Селяни чинили супротив особливо організації колгоспів і радгоспів. То Голодомор став покаранням», – каже Максим Блакитний.
Жахлива голодна смерть забрала мільйони українських життів: зникали з карти цілі села, вмирали старі, малі та дорослі – ті, хто ще міг щасливо жити та народитися, якби не злочинна політика геноциду.
«Українці не відстояли незалежність, а країна-окупант не розглядала жодних інших варіантів, окрім такого, про який і зараз чуємо, – одна країна, одна мова, одна культура і все одне. Хто не хоче – отже, ти проти росії та срср. У кращому випадку за це або кілька років в’язниці чи таборів, або смерть», – пояснює історик.
І дійсно, комуністична партія розглядала літературу й мистецтво як одну з ланок культурного фронту. У березні 1937 року в срср почалася кампанія репресій, відома як великий терор. 2 липня 1937 року сталін підписав рішення, за яким народний комісаріат внутрішніх справ срср мав розшукувати «ворогів народу».
У період із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох відбувся наймасовіший розстріл української інтелігенції. нквс розстріляв 1111 людей, зокрема 287 українців і тісно пов’язаних з Україною людей. Тоді радянська влада вбила режисера Леся Курбаса, письменників Миколу Куліша і Валер’яна Підмогильного, поетів Марка Вороного і Миколу Зерова та інших митців.
У результаті українська культура зазнала катастрофічних втрат, коли безліч людей було знищено в розквіті сил задовго до того, як вони могли створити безліч шедеврів.
«У роки Другої світової війни і якийсь час після неї український спротив був у вигляді підрозділів УПА на заході України. Але країни заходу не розглядали тоді Україну, як територію, яку можна підтримувати у її боротьбі за незалежність. Сьогодні, на щастя, ситуація інша.
А тоді придушення національного опору стало питанням часу. УПА боролася і проти німців, і проти радянських партизанів, але й серед командирів повстанців і вояків траплялися зрадники…», – розповів історик.
Також саме в Україні розгортався основний театр воєнних дій у роки Другої світової війни.
«Війна пройшлася Україною в 1941-42 роках і 1943-44 роки. Фактично на всій території велись військові дії і вона була окупована. Основна частина найбоєздатніших дивізій Вермахта з союзниками були на території України.
У лавах радянської армії воювали мільйони українців. Загальні втрати срср у війні до 20 мільйонів життів, з яких українців, військових і цивільних – приблизно 8-10 мільйонів.
У війську українці навіть без освіти були більш кмітливі й тямущі. А українці з освітою були у керівному складі більшості підрозділів. Нехай росія цього і не визнає», – каже історик.
І нині у ХХІ прогресивному столітті в Україні знову війна – ллється кров, лунають постріли, гинуть дорослі і діти, руйнуються долі, споруди й інфраструктура… Ось тільки нині за Україну вболіває та підтримує її весь цивілізований світ. Тепер маємо не лише вистояти, відродитися, а й завершити цикл українських трагедій із вини росії.
Спілкувалась Ірина Осташко
–
