До Дня журналіста України про виховання китаянкою, дитинство авантюриста та будні електронника – в розповіді героя рубрики «Люди», чернігівського журналіста Олександра Шила.
Олександре, розкажіть про себе, де народилися, про родину…
Народився в СРСР, у Хабаровському краї. 6 км до радянсько-китайського кордону. Батьки (мама – з Полтавщини, батько – з Чернігівщини) працювали в геології. Молодим мамам тоді давали лише три дні побути з новонародженою дитиною – й одразу на роботу. Тому за мною приглядала старенька сусідка (китаянка) та наша собака-вівчарка (яка ощенилася того ж дня, коли і я народився) з малими песиками. Буквально за рік моїх батьків відправили на роботу на Камчатку, тож мене відвезли на Полтавщину до дідуся, на хутір. Дідусь закінчив гімназію за царя з золотою медаллю — краще ніж Ленін! Навчив багато читати, любити тварин, грати в карти, допомагати сусідам і йому з бабусею по господарству (я навіть корову доїв), влучно стріляти, полювати. Власне, майже всього, що мені знадобилося в житті. Зазначу, і це попри те, що на хуторі електрика з’явилася лише наприкінці 1960-х. Читали під гасницю, ще було радіо. У 1959 році батьки з Далекого Сходу повернулись до України, купили будинок у Чернігові та й забрали мене. Але до закінчення школи практично всі канікули проводив у дідуся на хуторі. У Чернігові розмовляв виключно російською, а на хуторі – тільки українською.
У родині головними були чоловіки. Батько, не слухаючи протестів матусі, ще в дитинстві навчив мене плавати, їздити на велосипеді та лижах, битися, захищати близьких будь-якими засобами, любити річку, поважати дорослих, трохи куховарити, не просити допомоги, відповідати за свої слова й обіцянки. Як дідусь, так і батько були шанованими людьми. Саме вони навчили мене бути комунікабельним, прищепили дух авантюризму.
Розкажіть про шкільні роки. Чи не виявилося журналістських навичок ще тоді?
Навчався в СШ №19. Зазвичай усі підручники прочитував влітку і більше до них майже не звертався. Вчився більш-менш добре, на 4 та 5, тоді була 5-бальна система, але за поведінку – «одиниці» або «двійки». Був затятим прогульником, ще й пів класу з собою забирав у кіно замість уроків праці. Якщо сварився з кимось із вчителів по-дорослому, міг і цілу чверть на ті уроки не приходити. До одного з викладачів навіть на випускний іспит мене не змусили прийти. Батьки ходили на батьківські збори до завершення моїх 4-х класів. Потім дружньо сказали, що їм годі витрачати нерви – і побачили їх вчителі лише на випускному, де мені вручили купу грамот за гарне навчання.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Пошук «дзену» власного життя і мрії Катерини Череватенко
У дитинстві мріяв бути прикордонником, розвідником, мандрівником, кіношником, письменником чи журналістом. Але для цього нічого не робив. Щоправда, окрім вуличної та шкільної компаній, у мене була купа різних «таємниць», про які майже ніхто не знав.
Одного разу, аби якось виправдати прогули – пішов до дитячої поліклініки. Певно, так переконливо «заливав», що отримав ще й довідку про звільнення від фізкультури. І років шість нею успішно користувався – викрили мене лише у випускному класі, коли хтось із дівчаток пояснив мою відсутність на заняттях тим, що я поїхав на чемпіонат України з боксу. Додам, до цього я був двічі на чемпіонатах України з підводного спорту. Тоді цей спорт був військово-технічним і готували з нас практично шпигунів і диверсантів.
Крім того, в мене була ще доросла компанія (здебільшого творчі люди), яка навчила мене більш-менш знатися на художниках (і не радянських), поетах і письменниках, заборонених цензурою, музиці та піснях тощо. Навіть на коханні, не сексі. А ще читати дисидентські видання та слухати заборонені іноземні радіостанції. Були й інші «таємниці», але про них розповідати не буду. Хоча з тієї частини життя міг би бути непоганий авантюрно-кримінальний роман. І не один.
А, згадав, робив майже щоденно різноманітні записи, вигадував якісь шифри. А якщо й «писав» якісь оповідання (таке теж було мало не щодня), то подумки. Перш ніж заснути.
Розкажіть про буремні студентські роки, який виш закінчили?
До інституту вступив одразу. В наш політех. Батьки цього дуже хотіли. Я взагалі тоді нічого не хотів, мене все в моєму житті влаштовувало. Розповідати не буду, але ще в школі «заробляв» доволі нормальні гроші, яких мені вистачало на всі мої забаганки. З батьками домовився, що інститут обов’язково закінчу, грошей у них ні на що просити не буду (хіба що в борг з обов’язковим поверненням), але вони не заборонятимуть мені жити так, як хочу.
Навчався 8 років. Чернігів, Одеса, Київ. Сварка. Диплом синій. Стаціонар Київського політеху, не Чернігівська філія. За цей час де мене лишень не носило і чим я тільки не займався. На початку 80-х був одружений, мав ще маленького сина, власну квартиру, працював електронником. Це на кшталт: «лужу, паяю, ЭВМ починяю». Інженером не працював жодного дня. Не хотів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: екогерой Сергій Безбородько
Як прийшли до журналістики? Чому саме ця професія?
Як на мене, життя часто-густо робить кожному з нас якусь пропозицію про те, що можна щось змінити. А нам треба це побачити і зробити крок. Отак було і зі мною, авантюристи вони такі!
Середина 90-х. Переді мною стояло питання – чим зайнятися? Вирішив спробувати щось новеньке – поїхав навчатися до столиці у школі молодого політика (майже два місяці). Прослухав одну лекцію Миколи Томенка на тему «Як написати науково-популярну статтю». Сподобалося. Повернувся додому і тут хороші люди з середовища міських політиків запропонували написати щось цікаве для першої в Чернігові недержавної газети «Черниговский полдень». Написав кілька матеріалів, віддав їм і поїхав на моря. А коли приїхав додому, мені сказали зайти за гонораром. Зайшов. Отримав. І на сходах зустрів одного з власників газети, який запропонував працю в газеті на постійній основі. І понеслося!
Власне, і до цього любив нові знайомства, цікаві новини, можливість побачити щось нове на власні очі, любив спілкування з можливістю висловити власну думку. Це все було характерне для журналістики. Зазначу, редактор лише дві мої статті відхилив. Одну – про кінорежисера П’єра Па́оло Пазоліні. Сварив мене наодинці доволі довго, більше я таких «поганих» матеріалів не писав. А от другу статтю – про те, що я бачив у лісі полярну сову, – він із посмішкою просто викинув, однак невдовзі попросив пробачення, коли за місяць-два газети всього світу опублікували фотографію бюста Леніна з полярною совою на голові. Це було на чергову річницю Чорнобиля. Щоправда, мені сфотографувати цього птаха не вдалося, хоча ганяв за ним майже пів години по березневому снігу. Отак бути журналістом дуже цікаво!
Розкажіть про родину? Чи підтримують вашу професійну діяльність?
Маю і дітей, і внуків, але вони ж давно вже дорослі люди та мають свої родини. Живу з дружиною, двома песиками та кішечкою. Дружина мене підтримує в усьому й уже давно з розумінням ставиться до тонкощів моєї професії. А от домашні улюбленці не люблять, якщо кудись зникаю на кілька днів, наприклад, у відрядження. Зустрічають радісно, але потім довго сварять за те, що кудись зник без їхнього дозволу. На кшталт: ми тебе на смітнику знайшли, вигодували, випестити, дали освіту, а ти? Як тобі не соромно?! І т.д. і т.п.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: Мрія дитинства Володимира Василенка втілилася у 25-річний професійний шлях пожежника
На яку тематику переважно пишете?
Власне, ніколи не спеціалізувався на якийсь одній конкретній тематиці. Пишу зазвичай лише на теми, які дійсно цікаві не тільки для мене, а й для багатьох читачів. І якщо немає конкретного редакційного завдання, то тільки про цікаві заходи. Щоправда, якщо захід виявився нецікавим, це може стати приводом для подальшого вивчення теми та написання матеріалу, який буде цікавим для всіх. Крім того, журналістика – така штука: хоч би скільки нас прийшло на якийсь захід, напишемо ми всі по-різному. Іноді абсолютно протилежне.
За 25 років професійної журналістики чого лише не бачив, про що тільки не написав. Тому виділити щось найбільш особливе доволі важко. Надто багато ми бачимо чи чуємо такого, про що писати не будемо. І це не обов’язково щось жахливе чи страшне. Тим більше, якщо воно відбулося саме зі мною, ви ж легко можете в це не повірити. Сказати, що такого бути не може. Тож матеріали, в які майже ніхто не повірить, писатиму, коли лохнеські чудовиська дадуть пресконференцію в прямому ефірі для телебачення!
Розкажіть про ваш професійний шлях?
Власне, працював тільки в різноманітних друкованих засобах масової інформації, на інтернет-сайтах, журналах, у службі новин на «Нашому радіо». Крім газети «Деснянська правда», це завжди були недержавні й некомунальні видання. А перераховувати всі газети, де друкувався, занадто довго. Та й кому воно нині потрібно?
Які ваші хобі? Чим любите займатися у вільний час?
Щиро кажучи, головне хобі — робота журналіста. Був і редактором кількох видань, але це мені не дуже цікаво. Простим журналістом значно цікавіше.
Вільний час більше подобається витрачати на читання цікавих книжок, перегляд цікавого кіно, прогулянки з песиками, виходи на природу (посмажити шашлики, пограти на гітарі та поспівати, пополювати за грибами), сходити на пляж, з’їздити на моря тощо. І постійно з кимось знайомитися та спілкуватися, спілкуватися і… спілкуватися.
Щоб ви побажали б своїм колегам у їхнє професійне свято?
Міцних нервів, здоров’я, вільного часу та натхнення для написання дійсно офігенних статей, зйомок унікальних телевізійних сюжетів, цікавих подорожей і зустрічей із дуже привабливими людьми і т.д., і т.п. Щедрого керівництва, яке до всього ставиться з розумінням, дружнього колективу. Миру й добра! І щоб нарешті наша країна перемогла в цій війні!!!
–
Источник: Челайн
