Більшість чернігівців знає Сергія Зосименка як оператора та журналіста або громадського діяча, але понад 10 років він займається ще й волонтерством. Зокрема, підтримкою онкохворих дітей. Сергій розповідає, що завдяки роботі неодноразово знайомився з різними долями, але у 2012 році зрозумів, що не може бути осторонь подібних проблем. Спершу займався волонтерством самостійно, до нього долучалися різні однодумці, разом створювали різні проєкти.
Але одного дня прийшло розуміння: для потужної роботи та результатів треба створювати профільну організацію. Разом із лікарем-онкогематологом Єгором Павленком і маркетологом Людмилою Глібовець вони заснували ГО «Evum». Із 2020 року організація щодня допомагає відділенню онкогематології Чернігівської обласної дитячої лікарні. Разом вони святкували десятки перемог над найстрашнішим захворюванням, разом сумували за янголами, які не вижили в жахливій боротьбі за життя.
Але ранок 24 лютого 2022 року кинув нові виклики – відкрився новий фронт, із того моменту для всіх почалася друга війна.
Отже, найстрашніше сталося – війна реальна, вибухи та сирена лунають у Чернігові. Якими були перші дії зранку?
Прокинувся від телефонного дзвінка, так я і дізнався, що почалася війна. Дружина відвезла мене до дитячої обласної лікарні. Одразу можу сказати, що ми готувалися до таких подій, тож ще за місяць разом із Єгором Павленком розробили план дій з евакуації дітей. Але, звісно, події за вікном вносили свої корективи. П’ятеро дітей з онкоблоку були у важкому стані і їх не можна було вивозити, до того ще перевізник, із яким ми раніше домовлялися, повідомив, що він не їхатиме. Усі благання та сотні телефонних дзвінків також не допомогли вмовити його. Перевезти пацієнтів можна було санавіацією, але ж на той час над Україною уже літали російські літаки і ми не контролювали небо, тому цей варіант також не підходив.
Ухвалили рішення – поки що залишаємося та готуємо укриття. Чернігівська обласна дитяча лікарня повинна була стати надійним сховищем не тільки для пацієнтів нашого відділення, а й для всіх інших. Головним завданням на той момент було створення умов для перебування в укритті, забезпечення запасу води, ліків, їжі, приладів живлення тощо. Одразу почали шукати хоч якісь працюючі магазини та максимально створювати запаси. Підвал лікарні на той момент не був підготовлений, крім пилу та вологості, там нічого не було, тож значні зусилля спрямували на те, щоб прибрати там і створити більш-менш комфортні умови. Я обдзвонював будівельні магазини, шукав плівку, щоб можна було зробити імпровізовані кімнати в підвалі. Взагалі хотів би подякувати Марині Рейко: коли в місті згорів «Епіцентр», то більшість допомоги, яка була нам потрібна – в матеріалах або техніці для відділення – надходила саме від неї. Списки потреб були великі, вона віддавала нам усе безкоштовно.
Через кілька днів до лікарні також почали приходити люди з навколишніх будинків, бо в їхніх домівках переважно не було взагалі жодних укриттів. І якщо спершу до підвалу спускалися на якийсь період, то коли окупанти підійшли вже ближче до міста, почались обстріли «Градами» та іншою артилерією, вже стало зрозуміло, що там доведеться перебувати значно довше.
Утім, пошуки транспорту для евакуації тривали цілодобово, бо, по-перше, діти не могли перебувати в таких умовах: вологість, холод і грибок – це страшні вороги для хворих на лейкоз. По-друге, особисто я був впевнений – росія не буде дотримуватися жодних правил ведення війни, їм однаково на мирне населення, ми всі знаходилися під прицілом. У будь-який момент над лікарнею міг пролетіти літак і скинути бомбу. І подальші події з обстрілом пологового будинку в Маріуполі нам чітко це показали. Росія – країна-звір, який не щадить нікого: ні жінок, ні дітей, ні медичних працівників. Так само вони поводилися під час чеченських воєн, Сирія також не стала винятком. Усюди, куди приходить росія, є тисячі жертв серед цивільного населення, вони, звісно, брешуть, що це не вони, але всюди показують одне і те саме.
Як заспокоювали дітей, батьків і медичний персонал?
Медичний персонал – це окрема історія. На перший погляд, тендітні дівчата, я не можу сказати, що їм не було страшно, але вони дуже добре заспокоювали нас і пацієнтів.
Мені здається, що найбільше всі переживали саме за дітей, і завдання було – зробити все можливе та неможливе, щоб врятувати їхні життя. І головне, щоб малюки не бачили страху в нас, дорослих, не бачили негативу, це додавало їм впевненості. Навіть у якихось дрібницях ми намагалися створити позитив, я купував разом із продуктами і набори для святкування – свічки, ковпачки, кульки. Придбали кіндери та маленькі іграшки. Щоб можна було потім у будь-яку хвилину зробити маленький сюрприз для них. Жартували разом із батьками, намагалися шукати позитив у всьому. І навіть уже потім одна з мам мені сказала, що така атмосфера їй допомагала триматися, вона була впевнена, що медичний персонал й організація «Evum» не залишать їх, ми стали як велика одна родина.
Найтяжче було в моменти обстрілів по сусідству, ми бігом усі спускалися, чули гупання – діти плакали, а дорослі молилися. Було важко, але трималися.
Що найчастіше запитували діти?
Коли діти на хіміотерапії, то вони і так закриваються в собі, перебувають у пригніченому стані, а тут на додачу – звуки вибухів і пострілів. Вони мало спілкувалися, але найчастіше, що я чув: «Мамо, чому ти плачеш?»
Евакуація під обстрілами, як вдалося реалізувати неможливе?
Телефонував усім, кому тільки було можливо, на заклики про допомогу відгукнулися багато хлопців, які були готові надати свій транспорт або пальне. Вся евакуація проходила за два дні, ми дуже хвилювалися, хотіли зробити це максимально швидко. Будь-який постріл десь поряд міг би призвести до фатальних наслідків, бо в нас були діти у важкому стані.
У перший день евакуації було дуже важко, ми п’ять разів сідали в транспорт і п’ять разів виходили, бо обстріли були шалені. Під відділенням навіть назбирали цілу купу осколків від артилерійських снарядів. На шостий раз ми виїхали, доїхали до мосту, але нас зупинили та сказали, що попереду йде танковий бій, тому пропустити нас не можуть, довелося знову повертатися. Емоційний стан був дуже пригнічений у всіх, моя дружина та син також були разом із нами. Того дня виїхати з міста так і не вдалося.
На другий день ми знову заправили всі машини, перевірили все – технічний стан, аптечки, запас води. Все було напоготові, весь медичний персонал працював як годинник, це професіонали своєї справи. Було страшно, але сидіти та чекати ми не могли. Я не можу розказати всіх подробиць і розкрити всіх, хто допомагав. Але мені передали номер Віктора Ніколюка, ми не були раніше знайомі, я зателефонував, розказав всю ситуацію і він пообіцяв приїхати до нас та допомогти все організувати. Так і сталося. На другий день він був разом із нами, це було якесь чудо – в дорозі жодного пострілу та вибуху. Ми стояли у великих заторах, бо всі намагалися покинути область. У Києві нас чекав Сергій Дима, це дитячий лікар-онколог, гематолог, справжній професіонал, який працює у КНП КОР «КООД». Доїхавши до лікарні, я не міг повірити, що таке сталося, не міг повірити, що вибралися з того пекла.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: війна, зміна професії Алли Шуман і віра у краще майбутнє
Як забезпечували життєво важливими ліками весь цей період?
Нам дуже допомагали аптеки в місті, я постійно був на телефоні. Шукав де тільки міг, із дозволу аптекарів і керівників нам вдавалося привозити в лікарню необхідне, більшість віддавала ліки безкоштовно. Пам’ятаю, одна з потрібних аптек була в мікрорайоні Масани, разом із Єгором Павленком ми поїхали туди авто. Там ми вже побачили понівечені будинки, вулиці та нашу згорілу техніку. Було дуже жахливо це бачити, а потім нам військові сказали, що в нас є буквально декілька хвилин, щоб забрати все, бо насувався бій. Так швидко ми не робили цього ще ніколи. Дай Бог здоров’я тим людям, які читали наші пости та заклики про допомогу і відгукувалися на них, донатили нам гроші. Таким чином ми й забезпечували наших маленьких пацієнтів.
Багато дітей поїхали за кордон на лікування. Як зараз підтримуєте зв’язок?
Цим напрямом у нас займається Людмила Глібовець, вона завжди з ними на зв’язку. Спілкується і з батьками, і з дітьми. Я радий за них, зараз вони в надійних руках у повній безпеці, з найкращими медичними спеціалістами. Знаю, вони сумують за домом, тому їм необхідна наша підтримка.
Готуюся до наступних викликів, зараз у лікарні знову є пацієнти, їм так само потрібна наша підтримка. Ми прекрасно розуміємо, що війна ще не закінчилася. А ми прикордонна область, у будь-який момент може початися новий наступ, і найкраще, що зараз ми можемо зробити, – це підготуватися до будь-яких варіантів. Можливо, знову доведеться проводити евакуацію. Тому працюємо над різноманітними планами. Також не слід забувати, що скоро зима, і якою вона буде – ніхто не знає.
Сподіваюся, що наше місто зможе вистояти перед всіма викликами і людям не доведеться покидати його в пошуках кращого життя. Попереду багато роботи – тож не розслабляємося.
Спілкувалась Марина Кирієнко
–
