За інформацією: Суспільне Чернігів.
Андрій Подорван. Суспільне Чернігів
У січні та вересні 2025 року найбільше людей евакуювалось з Семенівської та Новгород-Сіверської громад.
"Інтенсивні обстріли в січні 2025 року Семенівки й Новгород-Сіверського. І тоді дуже багато людей виїхали з сім'ями. З початку вересня ворог почав прицільно бити «Геранями» по Новгород-Сіверському. По центру, по лікарні були прольоти, по школах місцевих".
Проте, за словами Андрія Подорвана, відслідкувати всіх, хто переїжджає, неможливо.
"Ми бачимо людей, які виїжджають з прикордоння і переїжджають на інші місця проживання, стоять на обліку для отримання допомоги або для отримання соціальних послуг, або потребують житла. Наприклад, у модульних містечках, модульних будинках. Якщо людина просто виїжджає, сама винаймає житло, не потребує жодної допомоги, то, звісно, інформації про таку людину в нас просто не буде".
Евакуація людей з Семенівки, що на Чернігівщині. Суспільне Чернігів (архів)
Переїхала з Семенівки до Чернігова разом із сином та донькою
Кристина Кушнерьова — переселенка з прикордонної Семенівки, міста яке розташоване за 12 кілометрів від російського кордону. До модульного містечка у Чернігові вона переїхала разом сином Еміном та донькою Аміною, їм по п'ять років.
"На початку повномасштабної війни ми були в окупації два місяці. Після окупації, як вже війська нас звільнили, було більш-менш. Нас начебто не чіпали, але дуже страждали села. А останніх пів року взагалі жах. Зараз майже щодня FPV-дрони, артилерія. Люди сидять по укриттях або по підвалах, не виходячи. Прилітає і по селах, і по будинках, і просто по вулиці. Адмінбудівель цілих не залишилося. Розбито майже все. І лікарня, і поліцейський відділок, і відділення банку, і школа", — говорить Кристина Кушнерьова.
Кристина Кушнерьова. Суспільне Чернігів
За словами жінки: перше, що спонукало її до переїзду, це відсутність повноцінного навчання для дітей.
"Якщо школярі ще на дистанційному навчанні, то діти до дитячого садочка не ходять, ви розумієте, і не розвиваються. Якщо дитині три роки, можна й дома якось так, в якісь ігри пограти, наприклад, інтелектуальні. Але ж уже п'ять років моїм дітям, і, може, через рік до школи. Їм треба соціалізація в нашому суспільстві".
Наприкінці листопада 2025 року від обстрілів був пошкоджений і її будинок.
"Я прокидаюся о десятій вечора, тому що чую над головою свист. Я розумію, що, мабуть, це гради. Я навіть не встигла нічого зробити. Все, що змогла, я поклала дітей на підлогу і накрила ковдрою.Тому що, думаю, якщо полетить скло, щоб діти не постраждали. Перше полетіло дзеркало із шафи та розбилося. Потім люстра в метрі від нас упала. Мені трохи порізало ноги. Я ж розумію, зараз хвилин десять і буде друга хвиля. Все, що встигли, це вкутати в ковдри дітей і сховатися до підвалу".
Кристина Кушнерьова та її діти. Суспільне Чернігів
Кристина каже: вранці ухвалила рішення — терміново переїжджати.
"Діти тут заспокоїлися. Якщо вночі там вони прокидалися від якогось шуму звичайного, бо вже думають, що щось летить, тут хоча б заспокоїлися. Ну, і запропонували тут психолога, щоб попрацював із дітьми. Оформлюється садочок, підготовлюють документи, зробила собі статус ВПО. Поки що тут, у модульному будиночку. А там, звісно, планую знайти роботу, покращити якось рівень життя. Бо тут добре, але ж, розумієте, дітям треба своя кімната".
"Хочемо жити в Україні"
Леся Ігнатенко родом із Чернігівщини, де навчалась і прожила більшу частину свого життя. Ділиться, чому її сім’я наважилась на переїзд.
"У серпні 2023 року був приліт у драмтеатр. Ми дуже близько до нього жили. Слава Богу, що для нас це закінчилося лише однією вибитою шибкою. Потім у готель ракетний приліт був у Чернігові. Ну і воно отак, бачите, і ракетні прильоти, і постійні атаки «шахедів», тому тяжко було. У 2024 році чоловік вирішив піти служити й вийшло так, що я залишилася сама з двома дітьми в Чернігові. Малому на той момент було десять років, доньці було чотири роки".
Леся Ігнатенко. Суспільне Чернігів
Леся розповідає, чому вони обрали саме Івано-Франківськ.
"Для мене було важливо, щоб це було подалі від кордону із Росією, Білоруссю. Щоб це була вже Правобережна Україна. Ну, і також не останню роль відігравала україномовність міста. Я розумію, що регіон, до якого ми переїхали, це відносно безпечний регіон. Абсолютної безпеки зараз немає, оскільки війна, однак якщо порівнювати те, що було в Чернігові й те, що відбувається тут, то, за відчуттями, це значно-значно спокійніше. Тому що твоє життя не настільки сильно прив'язано до цих тривог і обстрілів, як це було в Чернігові".
Каже: дітям було складно залишити друзів у Чернігові.
"Син не дуже хотів переїздити. І в нього адаптація проходила дещо довше, ніж у доньки. Але все ж таки я так бачу по дітях, що їм подобається в цьому місці. Декому, я розумію, може бути спокійніше, якщо ти на своїй батьківщині маленькій, у своїй рідній домівці. Тобто це все індивідуально залежить від людини. Але, я вважаю, що, якщо вже є така думка, що можливо переїхати, то варто над цим працювати".
Леся Ігнатенко та її діти. Суспільне Чернігів
Наразі Лесиному сину Теодору одинадцять — він ходить до місцевого ліцею, а донці Мії — п’ять, вона відвідує садочок. За словами жінки, статус ВПО вони не оформлювали, а одразу придбали в Івано-Франківську житло.
"Ми хочемо жити саме в Україні. Тим паче чоловік служить, то не часто, але все-таки час від часу ми з ним бачимося. Виїзд за кордон ми взагалі не розглядаємо. Я люблю Івано-Франківськ", — каже Леся Ігнатенко.
Читати ще
Читати ще
З безплатними обідами, але без укриття: як живуть переселенці з прикордоння Чернігівщини у Новоселівці
