50-річний полковник Анатолій Загурський («Грибник») з 2014-го щороку був в АТО. Перед повномасштабною війною командував 12 окремим полком підтримки. Учасник героїчної оборони Чернігова. Нині – начальник управління підтримки військових сил ОК «Північ».
– Пане Анатолію, всі бойові побратими відгукуються про Вас як про висококваліфікованого фахівця, відважного воїна, патріотичну та шляхетну Людину. Тому ми із задоволенням запросили Вас до редакції газети «Чернігівщина». Ваш бойовий шлях вражає. Скажіть, будь ласка, Ви з дитинства мріяли стати військовим?
– Так, я хотів захищати Україну. Родом я – з Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині. Батьки все життя трудилися робітниками. Наразі закінчив Кам’янець-Подільське вище військове інженерне командне училище. Відтоді й служу. Коли в 2014-му росія віроломно напала на незалежну Україну, став на захист нашої держави.
Щороку до повномасштабної війни (буквально по півроку) воював в АТО/ООС. Був у Маріуполі, Волновасі (2014), виходив з ворожого оточення у Дебальцевому (2015), захищав Бахмут, знаходився в селі Покровське (2015-2017), служив під Сєверодонецьком, у селі Боровеньки (2017-2022).
– Вас нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня в 2016 році.
– Так. І ще 20 лютого, буквально за кілька днів до цієї великої війни, я був на Сході… Мене, командира 12 полку підтримки, викликали звідти – пів полку залишилося в Сєверодонецьку, а половина полку переїхала сюди. Бо надійшов наказ захищати Чернігів. І 26 лютого о 12 годині ми вже були тут, близько 300 бійців, – у підпорядкуванні Дмитра Брижинського…
Одразу ж цього дня почали виконувати найрізноманітніші бойові завдання. Створили систему інженерних загороджень та фортифікаційних споруд, обладнували блокпости, також замінували об’єкти, готували місто до ворожого штурму.
У Чернігові знаходився і понтонно-мостовий батальйон, який займався обладнанням десантних та паромних переправ через Десну після руйнування основного автомобільного мосту.
– Можете сказати, скільки загалом мін поставив тоді Ваш підрозділ?
– Тисячі протитанкових та протипіхотних мін… Робили все можливе, щоб російська орда не змогла захопити Придесення. Скажімо, коли в Шестовиці супротивник навів понтонну переправу і переправився на інший берег, гостро постало питання оборони Чернігова з тилу.
На одному боці Количівки вже знаходилися рашисти, а на іншому боці села стояли ми… То буквально за дві ночі ми там влаштували цілу систему мінних полів. Тому далі загарбники не пройшли. А два їхні танки підірвалися точно на наших мінах, буквально на моїх очах.
– Ви мінували ночами? Скільки ж Вашим бійцям вдавалося поспати на добу?
– Тільки ночами, бо це було неможливо робити вдень. Ви ж знаєте, які були шалені кацапські обстріли! Тому, відверто кажучи, спали лише по 3-4 години на добу.
– Ви й власноруч, особисто ставили міни?
– Так, адже кожен сапер був цінний. Потрібно було діяти дуже швидко, ми ж не могли гаяти час. Тому я не міг давати такі ризиковані накази й просто спостерігати за їх виконанням. Ні, я так не звик. Трудилися всі. А я виїжджав з усіма групами на бойові завдання.
А ще ми під артилерійським ворожим вогнем займалися наведенням понтонної переправи між зруйнованим автомобільним мостом і залізничним. Бо окупанти влаштували пекельні обстріли, щоб ми не могли сюди переправляти боєприпаси й техніку. Однак, попри всі їхні зусилля, переправа все одно постійно діяла! Ми її зібрали за кілька годин.
Також ми переправляли плаваючими транспортерами людей і вкрай важливі для захисників міста вантажі. Один такий ПТС бере до 70 людей десанту та до 15 тонн вантажу. А були задіяні п’ять транспортерів.
А вже коли орків вигнали звідси, ми облаштували кращу переправу, з’єднавши два пороми, котрі витримували до 120 тонн. Потім біля зруйнованого автомобільного мосту зробили мостову переправу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загинув на Донбасі через два місяці після вітчима: історія військового з Прилуччини
– Після втечі кацапів Ваш підрозділ здійснював велике розмінування звільненої території – знімали і свої міни, й російські «сюрпризи»…
– Авжеж, роботи вистачало! А ще ми облаштовували мостові переходи через зруйновані мости – біля Гончарівського, Городні, Городища… До речі, наведена мостова переправа через річку Снов і досі стоїть (біля Снов’янки).
Наприкінці квітня я був призначений на нинішню посаду – начальника управління підтримки військових сил ОК «Північ». У моєму підпорядкуванні – кілька військових частин. Координую роботи на кордоні… Звісно, наразі не вдаватимуся в подробиці, але ми багато зробили і на українсько-російському, і на українсько-білоруському кордонах. Отож, якщо російська орда вирішить знову поперти сюди, ми цілком готові її зустріти.
– А білоруси, як Ви гадаєте, не попруть?
– Навряд чи. Вони загалом не дуже хочуть воювати. Розуміють, що ми просто всіх їх перемелемо. Не встигнуть перейти кордон, як отримають гідну відсіч. А ось росіяни можуть спробувати ще раз, не можна нехтувати такою загрозою.
– У Вас були поранені й загиблі під час ворожої навали?
– У моєму підрозділі? 17 поранених і один загиблий. Взагалі, коли почалася мобілізація, бійців у підрозділі втричі побільшало.
– Волонтери Вам допомагали?
– Безперечно, і це була постійна, дуже велика підтримка! Навіть коли не було світла, вони все одно готували нам їжу. Взагалі, мешканці Чернігова – патріотичні, самовіддані, надзвичайно поважають військових. Тут, справді, народ і армія – єдині!
– А де знаходиться Ваша родина?
– В Новограді-Волинському. Дружина Світлана – військова, зв’язківець, сержант. Маємо 27-річну доньку. Вона – заміжня, працює дизайнером.
– Відомий крилатий вислів, що сапер помиляється лише один раз…
– Авжеж, саперу потрібна голова на плечах. Це – люди з математичним складом розуму. Тут потрібно діяти спокійно, зосереджено, все враховувати до дрібниць. І я скажу так: чим ця людина інтелектуальніша, освіченіша, тим вона – кращий, надійніший сапер. Це вже все перевірено бойовим досвідом. Майстерність сапера цілком залежить від його інтелекту! Адже кожну міну можна по-різному поставити: на землі, на дереві, будівлі й паркані… І треба щоразу дуже ретельно, холоднокровно поміркувати, як це найліпше зробити. Все-таки ризик у нашій професії існує завжди.
Проте у нас – не тільки сапери. Маємо фортифікаторів: бульдозеристів, трактористів, кранівників, понтонерів…
– А як щодо гендерної рівності? Сапер – це більше чоловіча професія?
– Взагалі, я з великою повагою ставлюся до жінок-військових. Знаю, що в деяких підрозділах є сапери-жінки.
– Що для Вас найболючіше на війні?
– З 2014 року я втратив багатьох своїх бойових побратимів. До цього просто неможливо звикнути! Буквально вчора отак по-дружньому, душевно спілкувався з бійцем, разом пили чай, згадували пережите, мріяли про мир та нашу Перемогу, а сьогодні твого товариша вже немає серед живих… Тому маємо завжди пам’ятати про всіх, хто віддав своє життя за свободу України!
– У 2022 році Ви одержали орден Богдана Хмельницького II ступеня. Маєте й інші відзнаки.
– Справа ж не в нагородах. Ми захищаємо рідну державу – це головне. Я знаю багатьох відважних героїв, яких поки не нагородили. Однак вони цим не переймаються. Так, не плачуть, не впадають у відчай. Місяцями не бачать своїх коханих, дітей. Це – нелегко… Однак всі розуміють, усвідомлюють: хто ж, як не ми, здолає цю трикляту орду?! Маємо бути мужніми і вірити в нашу Перемогу. Тільки так. Знаєте, наші бійці на фронті багато і дотепно жартують – це розвіює смуток, підбадьорює та вселяє надію на краще.
– Ви воювали разом із Героєм України, генералом Віктором Ніколюком.
– Я вважаю, Віктор Ніколюк – це дійсно Герой. Зробив максимум того, що можна було зробити. Дуже вміло, безстрашно керував, і всім нам вселяв упевненість. Він особисто водив бійців у контратаки. Часто з’являвся в таких небезпечних місцях, де взагалі було справжнісіньке пекло. Причому навіть без охорони, просто з водієм. Тому я дуже високої думки про нього, як про бойового офіцера та людину!
– Раніше командувачем ОК «Північ» був і Валерій Залужний, нинішній Головнокомандувач Збройних Сил України.
– Валерій Залужний – це стратег! Він завжди стратегічно правильно мислить. Нам дуже з ним поталанило. Коли Валерій Федорович командував ОК «Північ», я керував полком. І добре пам’ятаю, настільки це виважена, спокійна, шляхетна, мудра, харизматична людина. Він завжди чітко ставить усі бойові завдання, без зайвих слів та емоцій. Тому тепер авторитет Валерія Залужного у військах і в народі – надзвичайно високий, йому беззастережно довіряють.
– А що Ви можете сказати про нинішнього командувача ОК «Північ», Героя України, бригадного генерала Дмитра Красильникова?
– Свого часу Дмитро Сергійович був заступником командувача ОК «Північ». Потім він багато зробив для оборони Донеччини. Це – професіонал високого рівня, дуже досвідчений і самовідданий. Тому думаю, він достойно продовжує традиції Валерія Залужного та Віктора Ніколюка.
– Коли закінчиться ця жахлива війна?
– Не знаю, я не ясновидець. Коли кацапи втечуть з Донбасу та Криму, тоді, думаю, все й закінчиться. Взагалі, нам ще треба добре їх перемолоти – так, аби вони не скоро оговталися. Тому необхідно бити їх і бити, знищувати їхню техніку. Ні в якому разі не можна зупинятися, а інакше вони через п’ять років зберуть нове мільйонне військо та й знову підступно нападуть на нас… Ні, нам потрібно добивати їх зараз і якомога дошкульніше. Адже чим більше ми знищимо ворогів, тим краще для нас і для всього демократичного світу.
– Про що мрієте після нашої Перемоги?
– Хочемо з дружиною дочекатися онуків, щоб вони зростали в мирній, вільній та заможній державі, і могли з гордістю говорити: «Ми – українці!». Мріємо мати власний будинок. У мене є хобі – рибалка, гриби, полювання. Не даремно й позивний такий маю – «Грибник». Взагалі, хочеться ще жити довго та щасливо!
–
Спілкувався Сергій Дзюба, газета «Чернігівщина»
