Одними з перших зіткнулися з війною і почали надавати допомогу пораненим лікарі й фельдшери з Чернігова. Місто постійно обстрілювали, а між цих снарядів їздила швидка Олександра Гнипа.
Він розказав, якими були найтяжчі виклики, і що все ж таки запам’ятовується найбільше:
«Чернігів доволі активно обстрілювали. 80% викликів – поранення. І це специфічна допомога, яка виснажує емоційно. Коли дивишся в очі постраждалій дитині або потрапляєш під обстріл під час виклику. Я вже не кажу про блокадні умови без води, світла і можливості купити продукти. Та погане швидко забувається. Ми гідно тримались – на позитиві та з упевненістю в перемозі.
Перший виклик ми отримали вже о 4:30 ранку 24-го лютого. Їздили на прикордонну територію. Були одними серед перших. Наступними днями почалися обстріли міста, стало гаряче. Кожен новий робочий день приносив поранення різного ступеня тяжкості і постійне відчуття небезпеки.
Могло бути до 10 викликів за добу, і всі вони були важкими фізично й емоційно. Ми виїжджали на виклик і не знали, буде приліт по нас чи ні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти обстріляли прикордоння Чернгівщини
Важко було залишати вдома рідних. Адже я йшов на зміну на добу, а безпечного місця в Чернігові не було – прилітало в усі райони. Артилерія працювала постійно. А якось біля будинку, де я жив, скинули бомбу. Там була воронка завглибшки метрів сім, і це – за 50 метрів від мого будинку.
Серце стискалося, словами не передати. Я жив у хронічній напрузі, аж доки не евакуював сім’ю. Потім почав працювати по три доби на зміні, викликів більшало й більшало.
Всі запам’ятовуються, але найтяжче – це травмовані діти. Невинні, які прожили ще так мало і опинилися у пеклі війни. Після мінометного обстрілу ми забирали дитину. У неї був відкритий перелом стегна, закритий перелом другої ноги, геморагічний шок.
Переді мною досі її сіре від пилу й пороху обличчя і ці очі, які дивляться на тебе. Емоційно дуже важко.
При цьому обстріли тривають. Надавали допомогу, вивозили дітей, а поруч прилітали снаряди. Так і працювали.
Та ніхто не скаржився, не панікував. У нас дуже круті люди в Чернігові. Мої медики на швидкій, дівчата по 20-25 років, без води, без продуктів, але завжди були на позитиві. Волонтери могли віддати останні кошти, щоб накупити нам медикаментів. Була у них хоч 1 000 гривень, хоч більше – їздили, купували ліки, розвозили по будинках, куди ми просили. Неймовірні люди.
Минуло достатньо часу, і ми згадуємо здебільшого приємні моменти. Так, готували їжу на вогні, нас обстрілювали, було страшно. Але все це забувається. У пам’яті залишається, як допомагали одне одному, відволікали, посміхалися, трималися».
–
Джерело: МОЗ
