Із року в рік на «хитрому» базарі у Талалаївці можна зустріти скромну тендітну жінку, яка продає вироби з лози. Здебільшого, це різноманітні кошики — від зовсім маленького, легенького до громіздкого, а ще — різні вази, хлібниці. Тепер є майстри, які навчилися плести вироби із різного штучного матеріалу. Можна їх знайти через Інтернет на будь-який смак і гаманець. А ось ці, які плете подружжя Вовчків із Скороходового, — особливі, виготовлені за традиціями майстрів лозоплетіння із Закарпаття.
Колись, ще років 20 тому, моя подруга із столиці, коли гостювала у мене, не могла повірити, що ці кошики, які продає Лідія Петрівна, виготовлені не на Закарпатті. Точнісінько такі ж вироби можуть придбати туристи у Хусті та на його околицях, тільки, звичайно ж, не за нашими цінами. Село Іза на Закарпатті відоме як столиця лозоплетіння. Саме звідти тридцять років тому і переїхав до Талалаївки Іван Федорович ВОВЧОК, та не залишив справу, якою там, на батьківщині, займався весь рід Вовчків.
— У нашій місцевості не поширена верба зарінка, з якої плетуть вироби. Іван привіз із дому її пагінці. Садили біля ставків, щоб розвелася. Тоді, у важких 90-х, виробами з лози заробляли, у прямому значенні, на шматок хліба, — розповідає жінка. — Та і тепер, якщо добре попрацюємо, маємо невеличку добавку до своїх мізерних пенсій. А найголовніше, що коли є робота на щодень, вона відволікає від поганих думок, менше прислухаємося до того, що болить.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Парамедикиня з Чернігова рятує не лише людські життя: реальні історії допомоги та велика мрія
У 70–80-х роках на Талалаївщину приїздили працювати на сезонні роботи у колгоспи та радгоспи жителі західних областей України — скиртували солому, сапували буряки. Кожного сезону хтось і залишався. Так до сестри, яка вже прижилася тут, у Талалаївці, приїхав й Іван Федорович. Працював у місцевому радгоспі, де й свою долю знайшов. Одружилися із Лідою Петрівною, у якої життя у шлюбі вже було не склалося, виховувала двох дітей. Скоро народився і спільний син Володимир. У парі з чоловіком пережили багато випробувань і втрат. І на сьогодні вони у парі долають труднощі, про які навіть говорити важко, а жити.
Біда часто приходить звідти, звідки ніяк її не ждеш. Одного разу він зробив у спеціаліста невдалий масаж спини, після чого отримав тяжкі ускладнення на ноги. Чоловік довго не здавався. Неймовірними зусиллями старався ходити, працювати, старається триматися і тепер. Уже добрий десяток років не виходить нікуди з дому, хотів би… та не може. Дружина для нього не тільки зв’язок із світом. Вона для нього, а він для неї — все! Кажуть, одне горе веде інше за собою. Вже понад 15 років Ліда Петрівна бореться із тяжкою хворобою. Операція, реабілітація, безкінечні консультації і лікування. Вони бережуть і підтримують одне одного, бо поодинці вони ну ніяк не зможуть. А ще вони так потрібні синові, бо ще своєї родини він не має. Внучці, якою опікуються. Перемогу хочуть діждатися і ще пожити. Як найстрашніший день свого життя згадують той, коли їхнім селом, прямо попід двором ішли ворожі колони.
Тому щодня, незважаючи на біль, з яким навчилися жити, вони піднімаються і щось роблять.
Лідія Петрівна без найменшого нарікання на труднощі розказує, як відбувається весь процес — від гілки лози, аж до кошика:
— Із лозою треба не прогадати — коли листя облетить, або ще не розпуститься. Щоб не переросла лоза, бо не буде гнучкою. Ріжу, зв’язую і вожу додому коли велосипедом, а коли чимало наріжу, то наймаю машину з причепом. Сортуємо у дворі, замочуємо у балії, обдираємо кору, сушимо на сонці, зв’язуємо у кулики. Плете вироби чоловік, переважно взимку у літній кухні. Там топимо, знову замочуємо, бо плете із мокрої лози. Я фарбую у спеціальних фарбах, які чоловіку надсилають родичі із Закарпаття, деякі не фарбую, а вже готові вироби лакую. Плету великі кошики — на 3–5 відер, які купляють носити листя, сіно. Чоловік робить «тонку» роботу. Син теж багато що вміє, головне, весь цей процес знає, бо виростав у такій атмосфері і допомагав. Нам із чоловіком хочеться, щоб він продовжив наше ремесло. Хтозна, що вже було б із нами, якби не ця лоза, а так — ніби обов’язок маємо.
Отож, якщо ви збираєтеся йти до церкви на Великдень і ще не маєте кошика для паски та крашанок, придбайте саме оці, в які подружжя Вовчків вкладає свою душу.
–
Джерело: Талалаївська селищна рада
Текст і фото Олександри Гострої
