Спершу вони допомогали українцям грішми на відстані, а потім вирішили, що в Україні знадобляться і їхні руки. Тисячі кілометрів подолали 130 волонтерів із багатьох країн світу, щоб на підвір’ях сільських мешканців Чернігівщини встановити індивідуальні модульні будинки.
Вперше відтоді, як російська армія відійшла з Чернігівщини, Валентина Соболєва не плаче, а сміється. “Дім же ж стоїть, уже сарай якось добудуємо”, — каже жінка.
Будинок — це поки лише утеплена коробка, без підлоги, підведених комунікацій, але у пані Валентини вже величезні плани — одну кімнату розділити на частини, а з іншої перенести виводи під санвузол.
На встановлення одного будинку йде три дні. В кожній команді із 10 добровольців щонайменше двоє — будівельники, інші вчаться під час роботи.
Джон Латут вдома у Сполучених Штатах теж працює на будівництві. До України приїхав, бо має українське коріння. Його батьки ще у 80-х виїхали з Івано-Франківська. “Вони дуже щасливі за мене. Звісно, що трохи хвилюються через постійні обстріли тут, та водночас і підтримують мене. Це вони дали мені грошей, щоб я зміг оплатити дорогу з дому сюди”, — розповідає він.
Всі волонтери не лише дісталися власним коштом до України, а ще й зібрали частину грошей на модульні будинки. Вартість одного — майже 10 тисяч доларів. “Якби я опинилася у скруті, чи моя мама чи, скажімо, бабуся, я б хотіла, аби хтось допоміг. Саме тому ми тут, і жодної миті не шкодували про це”, — каже волонтерка Лора.
Вона до поїздки зі США теж ретельно готувалася, вчила мову, але місцеві з іноземними гостями легко порозумілися і жестовою мовою. У «баби Каті», а саме так її називають всі волонтери, після обстрілів росіян від хати лишилася сама коробка. Щоб привести все до ладу, довелося продати корову, а ще допомогали друзі сина, який служить у ЗСУ. Сама ж вона пішла у волонтери і для іноземних добровольців відкриває регіональну кухню з власної печі.
.
Фундамент для модульних будинків заливають заздалегідь. Валентині Соболєвій коробку поставили на місце, де була розбита хата. Люди усвідомлюють, що тимчасове житло для них може стати постійним. “Якби не вони, я не знаю, щоб було б, ми б ніколи в житті не побудувалися б”, — переконана Валентина.
Бакланова Муравійка не була окупована, російська армія зупинилася за три кілометри і звідти бомбила село. Без хат залишилися 23 родини. Разом із будинком війна забрала і чоловіка Зінаїди Мезін. Серце не витримало побаченого. Сама вона зимувала в чужій хаті, але постійно тягне до свого двору. “Повітря друге, дихати наче легше, і роботою зайнята, а там що?” — каже жінка.
У її тезки — Зінаїди Купрієнко — схожа історія. Чоловік так само не пережив згарища. Жінки втратили найцінніше, але мають сили співчувати іншим українцям. Вони лише й говорять про херсонців, яких затопила Росія. “У мене горе, так хіба у них не горе, у нас хоча б земля під ногами є, а в них ї її немає”, — розмірковують жінки.
Іноземці, які приїхали допомагати, досі не можуть осягнути масштаби нашого горя, яке збільшується з кожним днем. “Інколи неможливо себе зібрати до купи. Але допомагає те, що ми маємо мету. Ми знаємо, що наша присутність тут вплине на життя людей не лише зараз або впродовж року, а у найближчі багато років”, — переконана Лора.
Збирати допомогу по світу, кажуть благодійники, далі все тяжче. Тому розраховують саме на іноземних волонтерів. Після повернення додому вони з перших уст своєму оточенню зможуть розповісти про побачене.
“Через те, що ми привозимо волонтерів з якихось там країн, ми сподіваємося, що сама ця група переживе, закохаються в цих жінок наших, і захоче закінчити їм цей будинок хоча б ресурсом, хоча б грошима, а вже потім ми тут по місцю знайдемо”, — каже керівниця благодійного фонду Ганна Шліге.
Щоб перетворити ці коробки на житло, ще треба купу грошей, але принаймні це старт і відчуття того, що про них не забули. “Колись моя бабуся казала, що чужа хата — гірше ката”, — додає місцева мешканка.
–
Джерело: ТСН
