Віктору Кукуюку – 42 роки. Він не військовий, але майже чотири місяці провів у ворожих катівнях.
У полон потрапив у Гостомелі, куди напередодні війни поїхав на роботу – у кінноспортивний комплекс “Олександрія”. Рідні попервах навіть не знали, де шукати та чи живий.
У перший день війни: “Ми не могли покинути коней”
23 лютого Віктор поїхав на роботу в Гостомель. Чоловік мав би приступати до роботи пізніше, у березні, але один з працівників травмував ногу, тож довелося виїхати раніше.
Віктор на цю роботу погодився залюбки, адже з дитинства любив коней. Поряд з його домом раніше була колгоспна конюшня, де Вітя частенько пропадав. Умів і доглядати, й запрягати. Не дивно, що багато його дитячих фотографій – з кіньми.
Своїм рідним не сказав, куди їде. Вирішив спочатку влаштуватися, а потім уже повідомити. Однак встиг тільки прийняти господарство, і нстало 24 лютого.
“У перший же день всюди стояли блокпости, полетіли вертольоти, почалися масовані обстріли, – розповідає Віктор. – Бомбили Гостомельський аеропорт, знищили “Мрію”… Ми, працівники комплексу, залишилися самі, бо власники з Бучі вже не мали змоги добратися до нас. Нам виїхати звідти теж було нереально. І не лише через бомбардування Гостомеля – ми не могли покинути коней”.
У конюшні Віктора тварин було 13, в його друга та колеги Артура – 19. Статних красенів треба було годувати, напувати. Воду конюхи тягали бочками. Важче було з кормами. Підвозу не було, тож сім тюків сіна розтягували й ділили, як могли.
Захоплення конюшні: “Думали, що ми – мінометники”
Другого березня надвечір снаряд потрапив на конюшню, де працював Віктор. Вона загорілася, і на територію швидко зайшли росіяни. Віктор з Артуром у цей час уже відпочивали.
“Чуємо: підійшли, – згадує Віктор. – Думали, мо’, чеченці. Поряд кинули гранату. Тоді вибили пластикове вікно, і раптом я розчув слово “граната”. Коли за секунду зрозумів, куди кидатимуть, мене наче підкинула якась сила. Я підхопився і як був, босий, вийшов до них. Кажу: “Ми прості робітники”. Але росіяни нам не вірили, думали, що ми мінометники й поряд має бути мінометний розрахунок. Нам зв’язали руки. Прикладами автоматів били так, що пломби з зубів повилітали. Сказали, якщо знайдуть поряд військових – нас розстріляють”.
Конюхи на колінах просили ворога, щоб не чіпали тварин. Віктор благав, аби випустили його підопічних з конюшні, що була у вогні. Та тварин не пожаліли. Віктор і досі не може про це говорити спокійно. Чим вони завинили?
“Їх там було тринадцять, – не може стримати сльози чоловік. – Вони ніколи не стояли в конюшні тихо, завжди чимось стукали-грюкали, ржали, звискували. А коли загорілося, зависла повна тиша, німа. Коні не видали ні звуку! Ці розумні тварини все розуміли, все відчували. Так і загинули, мовчазні й нескорені…”
У полоні: “Допитували тиждень, не вірили, що цивільний”
О пів на третю ночі полонених із зав’язаними очима та зв’язаними руками з КСК “Олександрія” повезли в Гостомельський аеропорт. Це вони зрозуміли з обривків розмов чужинців.
“Почали допитувати: звідки, чи військовий, як і за що затримали, – згадує Віктор. – Знімали на відео. Мій срібний ланцюжок, хрестик і оберіг, а також телефон одразу забрали. Банківську картку, гаманець, 1100 гривень – теж. В Артура відібрали й документи, а я встиг непомітно сховати свій паспорт в одній з численних кишень безрукавки”.
Віктор каже, що з ним було ще 40 полонених, серед яких – військові, прикордонники, цивільні з Гостомеля, Ірпеня тощо. Когось піймали на вулиці, інших витягли зі сховищ, погребів. Ворожий солдат у кожній простій людині вбачав для себе небезпеку – перестраховувався.
Усіх полонених перевели до приміщень-холодильників, де без світла й тепла вони перебували чотири дні.
“Так-сяк годували, – каже Віктор. – Приносили рис у великій каструлі. Але він залишався. Ми з’їдали лише по 5-6 ложок, бо не було туалету й це треба було просити їх випустити. Води давали дуже мало: два літри на двадцятьох у день. Не вистачало, інколи просили ще. Мочилися в порожні пляшки”.
Сьомого березня зранку Віктора Кукуюка й інших полонених доправили літаком у росію – селище Глушкове Курської області, наметове містечко для полонених. Ніхто йому цього не повідомляв, сам випадково почув. Було близько 20 наметів, у кожному – по 14 осіб. Українцям пообіцяли, що після допитів за два-три дні всіх невійськових відпустять. Обманули.
“Допитували тиждень, не вірили, що цивільний, – каже Віктор. – Там, правда, не били. Начебто й наших військовослужбовців не чіпали. А вже у Курську, в СІЗО № 1, куди перевели 14 березня, однаково діставалося й цивільним, і військовим. З нами ще чотири жінки були: три прикордонниці та єгерка. Усіх обзивали останніми словами, били дубинками, електрошокерами, кричали: “Це вам за “Беркут”, за Майдан”. Мені постійно діставалося по ногах. Не вірили, що я не військовий через татуювання на лівій руці латиницею “Кожен сам творець своєї долі”. Паспорт не вдалося сховати, знайшли, коли перевдягався у тюремну робу”.
У жіночій колонії в Курську: “В камері вивчив “Отче наш”, бо молилися вголос усі разом”
15 березня українських полонених перевели в жіночу виправну колонію № 4 у Курську. Зрозуміли вони це по жіночих прізвищах на простирадлах. У камері тримали по чотири особи.
Тепер з українців знущалися так, що попередні побої здавалися розвагами: ламали ребра, носи, руки, ноги. А потім лікували – давали знеболювальне. І знову били.
Коли в полонених сходили синці, знімали на відео, змушуючи говорити, що з ними добре поводяться, що всім забезпечені та інші “казки” для окозамилювання прибічників “руського міра”. Віктор переконаний, що так ті перестраховувалися, бо одного в Курську точно забили до смерті.
“Постійно змушували співати “Катюшу”, “День Победы”, “Дядя Вова, мы с тобой”, гімн Росії, – називає тюремний репертуар від окупантів. – Роздавали вчити тексти, а потім розважалися: дубинками гепали по камері, щоб співали. Таке було всюди, окрім наметового містечка. Щоб зберегти своє життя, співали, а всередині росла така ненависть, що не розказати!”
Віктор, як міг, переконував товаришів: хочете вижити – їжте! Хоча “зеківську” їжу, каже, складно споживати. Щоб напитися в наметовому містечку, полонені потай топили сніг та бурульки з-під наметів. Тут, у тюремній камері, хоч води було вдосталь. І був туалет. Було складно вести лік часу. Навчилися визначати тільки полудень.
“Коли сонечко підіймалося вгору, через тюремне віконце проміння потрапляло на подушку. У цей час якось тюремний наглядач сказав комусь, що зараз 12.00. З того часу ми знали: якщо сонечко на подушці, значить на годиннику дванадцята”, – пригадує Віктор.
Чоловік запевняє, що всі полонені надіялися на обмін. Потай обмінювалися номерами телефонів своїх рідних і заучували їх напам’ять, щоб у разі обміну передати вісточку. Віктор завбачливо почав заучувати номер своєї дружини, Валентини, ще в Гостомелі, тільки-но туди зайшли росіяни. Його й називав своїм товаришам.
Полонені не вірили жодному слову окупантів, які всіляко намагалися дискредитувати українську владу та ЗСУ й посіяти паніку та сумнів. Просто не вірили – і все! Замкнули глибоко в собі все українське й не давали жодного шансу брудному слову доторкнутися до святого. Просто чекали обміну. Не довіряли навіть сусідам по камері. Хтозна, кого могли підсадити? Розмови вели тільки зі своїми, тими, кого знали ще до полону.
“Я часто молився, – каже Віктор. – Молився за доньку свою, Наташку, за дружину, маму, сестру, за наших військових, за те, щоб усі сім’ї дочекалися своїх рідних, щоб живими були діти… “Отче наш” знав не до кінця, але в камері вивчив, бо молилися вголос усі разом. Серце краялося, що Чернігів бомблять, а там моє дитя! Від думок пухла голова: як мої рідні, чи є у них що їсти, чи в безпеці, чи живі. Якби тоді знав, що у них все відносно в порядку, мені було б легше там”.
Двадцять сьомого березня Віктора Кукуюка разом з іншими полоненими доправили до якогось аеропорту, а потім літаком у Сімферополь. Переночували у військовій частині, а зранку автозаком відвезли в аеропорт. Літаком – у Севастополь.
У військовій поліції українців всоте допитували, брали зразки ДНК – кров з пальця, вени, нігті, волосся. Не били. Навіть цигарки на прохання давали. Але знову переконували, що Україна не йде на обмін. Проте наші не вірили їм. Співробітники Червоного Хреста приїздили, брали номери телефонів, декому давали поговорити з рідними. Валентина Кукуюк у Холмах теж тоді отримали від них звістку: “Живий, тримається”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди: оборона Чернігова, полон і плани на майбутнє Василя Фісенка
“18 квітня зранку нас п’ятьох, серед них і мій друг Артур, із зав’язаними очима та зв’язаними руками повезли на обмін кудись у Херсонську область, ближче до Миколаєва, – каже Віктор. – Обміняли на росіян, бачив їхніх чотирьох жінок і одного чоловіка. Здивувався, що всі з чималими сумками. Що в них – хтозна. У нас нічого не було, крім одягу на тілі”.
Звільнених із полону поселили в якомусь інтернаті, де й переселенці жили. Потім обстежили в медцентрі. У Віктора погіршився слух і зір, перелом зовнішньої кісточки правої гомілки та інше. Згодом знову пройшов обстеження, уже в іншій області. Додому діставався з Києва.
“Ще на Миколаївщину наша директорка Лора вислала нам з Артуром по телефону, тож перше, що зробив у Києві – подзвонив Валі, а потім по всіх номерах своїх товаришів, які ще залишалися в полоні, – згадує Віктор Кукуюк. – Грошей на дорогу дав і їжі нам купив Роман, він зустрів у Києві. Це його коні згоріли тоді в стайні в Гостомелі. Переночували в родичів Артура, та й роз’їхалися наступного дня: я спочатку в Чернігів до доньки, а він – додому”.
Повернення з полону: “Новина про звільнення – найкраще, що сталося в житті”
Віктор настільки любить свою єдину донечку-студентку, що може говорити про неї годинами! При цьому очі світяться щастям і посмішка не сходить обличчя. А тоді, при першій після полону зустрічі, як заціпило – просто плакав і все. Обіймав доню й повірити не міг своєму щастю. І Наташка плакала, коли побачила змученого тата, схудлого та в чужому одязі.
Родині Кукуюків довелося багато пережити. Спочатку не знали, куди Віктор поїхав на роботу, а потім – де він і чи живий.
Востаннє Наташа спілкувалася з татом 2 березня. Зв’язок зникав, мабуть, глушили. А після того – тиша й пустка. Дівчина дзвонила власниці КСК “Олександрія”. Однак та сказала, що не знає, де тато може бути, бо зв’язку з ним немає. Висловила надію, що десь у підвалі чи люди прихистили.
Наташа почала стукати в усі двері: писала Ірині Верещук, телефонувала на різноманітні “гарячі лінії”. Матір Віктора написала пост у соцмережах, що його шукають. Багато людей підтримувало й розраджувало Кукуюків.
“Ми всі разом постійно молилися за нього. І вірили, що він живий, – ділиться згадками донька Віктора. – Знаєте, мій тато в житті такий позитивчик, завжди веселий, у центрі будь-якої компанії! Але в тій ситуації я розуміла, що він не полізе на рожен, він робитиме все, щоб зберегти себе для нас, для мене, бо мене він любить понад усе. Я ж татова донечка, його маленька копія! Від мами я взяла тільки сльозливість – можу плакати від фільму, від пісні й просто від емоцій. А від тата в мене все інше”.
Місяців за два після зникнення батька у соцмережі Наташі написав незнайомець на ім’я Михайло. Мовляв, батько попросив повідомити, що живий, що в порядку.
Наташа не повірила. Коли чоловік почав розповідати такі факти, які знає тільки її тато, зрозуміла, що той говорить правду. Потім з кожним обміном доньці й дружині почали телефонувати товариші Віктора Кукуюка, передавати вісточки. У душі загорівся вогник надії.
“Вісімнадцятого квітня зателефонували представники СБУ й повідомили, що відбувся обмін і що тато подзвонить, тільки-но з’явиться зв’язок, – зі сльозами згадує Наташа. – Новина про звільнення тата з полону – найкраще, що сталося у моєму житті!”
У Холмах Віктор одразу зайшов на роботу до дружини. Обійми, сльози, поцілунки. Заради цього варто було триматися в полоні.
Удома мама вже накрила стіл із домашніми смаколиками. Віктор каже, що найбільше скучав за смаженою картоплею, окрошкою і тютюном від своєї куми, Оксани Скороход. Бо курити не кинув і після полону.
Декілька днів не міг повірити, що вдома. По-іншому почав цінувати дім і свою родину. Холминець дуже вдячний усім друзям, однокласникам, кумам, односельцям, які підтримували його найдорожчих людей – дружину, доньку й маму. Їм було непросто.
А його донька Наташа безмежно вдячна за підтримку своїм викладачам, одногрупникам і друзям. Завдяки їм розуміла, що вони не залишилися на самоті зі своїми переживаннями. Допомога – це не завжди щось матеріальне, інколи слова підтримки цінніші за гроші.
***
Колись давно холминець Віктор Кукуюк їздив у Росію на заробітки. Його Наташка тоді ще маленькою була. Цьогоріч чоловік не з власної волі побував там – 109 днів життя Росія завиграшки забрала в простого українця.
До таких нелюдів у Віктора однозначне ставлення: “Ненавиджу!”
“Ніколи й нікому з них не пробачу!” – додає його двадцятирічна донька.
–
Джерело: Українська правда
