Чернігівщина в 2022 році одна з перших зустріла ворога. Першим під російський удар на Чернігівщині потрапило Дніпровське, тоді о 4.20 ворог атакував табір прикордонників, потім під удари росіян потрапляють аеродром ДСНС у Ніжині та навчальний корпус у Гончарівському. Ці звуки вибухів було чути за кілька десятків кілометрів.
Люди прокинулись від вибухів – не розуміючи, що почалось повномасштабне вторгнення.
Близько 8:55 російські війська перетнули кордон у Сеньківці та Грем’ячі. Люди чули гул танків, а разом з ними звуки невизначеності.
«В ГОЛОВІ НЕ ВКЛАДАЛОСЬ, ЩО ЦЕ ВІЙНА, ЩО МОЖУТЬ ВБИТИ»
Наталія Даценко живе з родиною в місті Новгород-Сіверський. Вона пригадує ранок 24 лютого 2022 року:
«Мені вранці 24 лютого зателефонував колега, ми мали їхати в Чернігів на навчання, він зателефонував і сказав, що схоже, ми нікуди не їдемо, бо почалась війна. Потім я почула вибухи. Обстрілювали Грем’яч. Перше, що спало мені тоді на думку це те, що треба документи спробувати зберегти. Я була з донькою на той момент, їй було тільки 6 років. Я почала носити речі у підвал, облаштовувати якесь місце безпечне, бо розуміла, що можуть бути обстріли, і треба вберегти доньку та себе. Тоді не було якогось такого розуміння, що це війна. Ми навіть виходили дивитись, як їхали танки, ми не вірили, що може таке бути. В голові це не вкладалось, що це війна, що можуть вбити. Це розуміння прийшло згодом, коли почала доходити інформація про те, що відбувається в інших регіонах».
У перші дні вторгнення люди майже не мали інформації. Жителі масово скуповували продукти й ліки. Полиці магазинів швидко спорожніли.
«Найстрашніше – це не визначеність, ми не розуміли, що відбувається, бо було мало інформацію. Ми не розуміли, що буде далі. Зникли всі медикаменти. Для людей, яким були постійно медикаменти, це був жах, бо всі медикаменти зникли за день, розкупили все, що було в аптеках. По продуктах було важко, але якось виживали. А от медикаменти і відсутність готівки, щоб щось придбати, хоча б якісь макарони дітям – було найтяжче», — пригадує Наталія Даценко.
«ТАМ МИНУЛО МОЄ ДИТИНСТВО»
Коли почалось повномасштабне вторгнення Максиму Коваленку було лише 15 років. Він жив у селі Єліне, Сновської громади. Сьогодні цього мальовничого прикордонного села фактично більше не існує – його знищили російські обстріли.
«До повномасштабного вторгнення я проживав у своєму рідному селі Єліне, що в Чернігівській області. На той момент мені було п’ятнадцять років, і я навчався в Тур’янській гімназії. Наше село було тихим прикордонним селом. Люди там жили спокійно, працювали, виховували дітей, допомагали один одному. У нашому домі жила вся родина. Там минало моє дитинство, там були мої найкращі спогади: рідні вулиці, знайомі люди, природа і місця, які назавжди залишаться в моєму серці.
Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Того ранку почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Російські війська перейшли кордон, у тому числі з боку Білорусі. Для нашого прикордонного села це означало, що війна стала дуже близькою» — розповідає Максим Коваленко.
Єліне розташоване лише за 4 кілометри від російського кордону. Над селом постійно літала авіація, було чути вибухи.
«У нашому селі було чути, як над нами літали літаки. Ми навіть бачили їх у небі. Було чути вибухи. Люди дуже боялися, багато хто від страху падав на землю. Мирне життя, до якого всі звикли, в одну мить перетворилося на тривогу, страх і невідомість.
«Я ПОБАЧИВ ВЕЛИЧЕЗНЕ ЗАРЕВО В СТОРОНІ СЕЛА ЄЛІНЕ»
Олександр Артюшенко – староста Тур’янського старостинського округу, до якого входило і село Єліне. За день до початку повномасштабного вторгнення його викликали на закриту нараду до районного центру.
«23 лютого 2022 року нас терміново зібрали у Корюківці на нараді. Ми всі туди приїхали. Пояснили, що нарада звичайна, щоб ми не хвилювались. Але наголосили на тому, що в нас є такий сусід–агресор, який воює з 2014 року, щоб ми реагували і були на зв’язку. Після наради ми роз’їхались додому і навіть не думали про те, що буде повномасштабне вторгнення», — розповідає Олександр Артюшенко.
Вже під ранок чоловік почув гул з вулиці, а згодом зарево в небі в стороні кордону з росією:
«Я живу біля проїзної частини дороги, а стан дороги не дуже – ями. І ось о 4.45 почали вікна здригатись. Я подумав, що може фура яка їде зранку. Подивився у вікно – нічого нема. Потім побачив величезне зарево десь над селом Єліне. Вийшов на вулицю і розумію через наше село летять ракети. Лише тоді я зрозумів, що почалась війна. Був спочатку такий наче шок. Не міг спершу зрозуміти, що робити, але десь за хвилину-дві прийшло усвідомлення. Я зателефонував у військкомат, розповів де бачу зарево, де чув ракети. Мені сказали розгортати пункт збору і чекати у сільській раді. Опів на 6 я та мої працівники вже були там та чекали дзвінок з військкомату».
Тоді села на прикордонні залишились без інтернету та зв’язку. Єдиним засобом отримання хоч якоїсь інформації стало радіо.
«Люди звертались. Питали, що буде далі. Але ніхто на той момент нічого не міг зрозуміти, як будемо діяти далі.
У нас не було тоді не зв’язку, не інтернету. Робітник блогоустрою привіз у сільраду радіо, ми його підключили і вже завдяки йому ми дізнавались новини. Це були перші ранкові години того дня. Ми об’єднувались, у нас були такі загони, які патрулювали по селу, контролювали місцевий порядок, потім почали волонтерити. Привозили молоко в село. У нас у сусідньому селі Тихоновичі був корівник, тоді в них було багато молока, і вони зателефонували нам. Спершу привозили нам його безкоштовно, потім по 5 грн/л, по 7, щоб було чим платити робітникам. У Березну за 30 км їздили по курей. Там був курник, то людям роздавали. Ситуація була скрутна, в магазинах нічого не було. Хліб був, на місцевому хлібокомбінаті пекли. У нас навіть була така ситуація, що робили хліб по таланах, бо був такий ажіотаж, що ми не знали, як врегулювати. Люди в свій день приходили і могли взяти, розраховуючи на сім’ю, хлібинку чи півхлібинки чи четвертинку», — розповідає староста Тур’янського старостинського округу Сновської громади Олександр Артюшенко.
«1 ЛЮТОГО 2023 РОКУ В СЕЛІ ЄЛІНЕ МІНА ВЛЕТІЛА В ПОГРІБ – ЗАГИНУЛО ЧЕТВЕРО ЛЮДЕЙ»
Наприкінці березня 2022 року почалась деокупація Чернігівщини. Проте спокійніше в області не стало. Щодня рф обстрілює прикордоння, вбиває цивільних та спалює села. Єліне – одне з тих сіл, яке було повністю знищене. Нині там ніхто не проживає.
«Коли була деокупація – ніхто не знав що буде далі. Єдине на той момент, наче видихнули, думали, що росіяни вийшли звідси, то буде краще. Але, як виявилось, що ні. Мій округ постраждав один з перших у Сновській громаді. Село Єліне почали обстрілювати з 2023 року дуже часто, почали просто спалювати село. Після де окупації в 2022 році було наче легше, налагодилась логістика, побудували мости, привезли нам і ліки, і продукти харчування. А з 2023 року почався повний жах. Село Єліне, Млинок – повністю знищені.
Трагічний день в Єліному було 1 лютого 2023 року, тоді міна влетіла в погріб, де було четверо людей, вони загинули. Після цього люди почали виїжджати, бо зрозуміли, що життя важливіше. Я допомагав виїжджати, місцеві мешканці допомагали, з міської ради приїжджали, з людьми спілкувались, пропонували допомогу. Хто своїм транспортом виїжджав», — розповідає староста Тур’янського старостинського округу Сновської громади Олександр Артюшенко.
Тоді, в 2023 році з села Єліне виїхав і Максим Коваленко. Нині він з родиною живе в селі Тур’я.
«Колись наше село було живим і наповненим людьми. На вулицях можна було почути дитячий сміх, розмови сусідів, гавкіт собак, звичайні звуки мирного життя. Там залишилися мої спогади, частинка мого дитинства. І хоча зараз доля розпорядилася так, що ми не можемо жити там, село Єліне назавжди залишиться моїм рідним домом. Я дуже вдячний нашому старості. Завдяки йому ми змогли евакуюватися з небезпечної зони під обстрілами та зберегти своє життя», — розповідає Максим Коваленко.
Щодня прикордоння Чернігівщини опиняється під обстрілами. Ворог б’є безпілотниками, ракетами, артилерією.
«Ми в 2022 році після деокупації, коли вже стало безпечно виходити зі своїх дворів на вулицю хоча б, то почали шукати допомогу. Нам надавали і продукти, і медикаменти, і будівельні матеріали. І хоч збільшилась кількість обстрілів, ми продовжуємо свою роботу, волонтеримо. Ми маємо бути тилом та підтримкою для тих, хто нас боронить.
Люди бояться. Ми живем неподалік кордону. І дуже часто тривога вже після вибуху. Діти втомлені. Моя дитина каже, що ще трохи і стане соціопатом, бо постійно вдома. Є люди, які подовгу не виходять із підвалів, дехто вже звикнув. Останнім часом побільшало обстрілів, зокрема – це центр міста. Значні руйнування. Постійно чуємо, як щось летить. Кілька разів зазнавав пошкодження наш волонтерських хаб: нема вікон, дверей, навіть мотор бпла лежав у нас в коридорі», — розповідає жителька Новгород-Сіверського Наталія Дещенко.
Та попри це люди продовжують жити і вірити в те, що війна скоро закінчиться та люди зможуть повернутись до рідного дому.
«І я дуже хочу знову побачити своє рідне село, пройтися його вулицями і ще раз відчути, що це — моя земля», — зазначає Максим Коваленко, який жив раніше в нині спаленому селі Єліне.«Люди живуть з надією на краще, готуються до посівної кампанії. Проте безпекова ситуація бажає бути кращою. Постійно обстрілюється прикордоння, літають дрони. Живемо одним днем, як більшість і сподіваємось на краще», — говорить староста Тур’янського старостинського округу Сновської громади Олександр Артюшенко.
Оксана Замятіна
