Війна переписала сценарій долі чернігівки Вікторії Буланцевої. Жінка, яка все життя прожила у місті, змушена починати все з нуля, але при цьому вона духом не падає і вірить тільки в хороше.
Між життям і смертю
Усе-таки робота журналістів цікава. Дуже! Бо досить часто дарує зустрічі з непересічними людьми, які надовго лишаються і в пам’яті, і в серці, люди з цікавими долями, неординарними життєвими історіями, люди, у яких є чому повчитися. Нещодавня поїздка до Крисок подарувала нам знайомство із жінкою, досить незвичайною, яка вразила не тільки своїми життєвими трагедіями, а і небаченою силою духу і міцною вірою в себе. І саме вони — міцність духу і віра — допомогли цій жінці, яка до того ж має інвалідність, подолати життєві буревії, котрі несли із собою навіть смерть. Подолати і при цьому не зламатися, а навпаки нести поміж люди життєвий оптимізм, надію, що все буде добре.
Знайомтеся і ви. Це Вікторія Буланцева. Донедавна — чернігівка, нині — мешканка Крисок. Для читачів — лише окремі сторінки життєвої книги пані Вікторії.
2014-й для чернігівки та її родини був надзвичайно важким. Вона разом із чоловіком потрапили в страшенну аварію. У чоловіка — серйозні травми голови, наклали аж шістдесят швів, у неї — травма хребта, забій серця та легенів. Медики давали лишень три відсотки, що потерпіла взагалі житиме, а якщо і виживе, то ніколи вже не стане на ноги.
— Київ. Лікарня. Заходить у палату лікар і каже до мене: «Дівчинко моя, ти ходити не зможеш. Ніколи», — згадує Вікторія ті слова, котрі прозвучали для неї, як вирок. — «Як не буду ходити? Я буду ходити! Я бігатиму! Я літати буду!» — відповіла лікарю. «Ну що ж, вір у це», — почула від нього.
І жінка вірила, як у диво, що вона колись та встане. Але коли буде те «колись»? Пів року вона була прикута до ліжка. Пів року у корсеті. За мамою доглядав син, треба було, то і на руках носив свою тендітну матусю. А оті пів року здавалися цілою вічністю, такою важкою і такою нестерпною. Віра — то велика сила, але і вона надумалася залишити прикуту до ліжка жінку.
— У мене була страшна депресія, було, зовсім духом упала, — не приховує Вікторія свого пережитого розпачу. — Навіть думка закралася, що лікар усе-таки був правий. Не ходитиму я. Але в якусь мить мій внутрішній голос каже: «А хто тобі дозволив сумніватися, що ти не ходитимеш? Ти повинна вірити, що ти впораєшся, що ти сильна, ти просто повинна бути незламною». І знову повірила: я встану.
І сталося диво: жінка, яка і до аварії мала інвалідність, піднялася на ноги. Окрім міцної віри, звичайно, був дуже тривалий і дороговартісний курс реабілітації: методику замовляли за кордоном, а займалася жінка в домашніх умовах.
— Чи пам’ятає той день, коли ви вперше після аварії змогли піднятися?
— Звичайно, пам’ятаю. Я плакала, коли зробила перший крок. Плакала від радості, від того, що я все-таки це змогла. І вже була впевнена: я ходитиму! — розповідає пані Вікторія. — І коли я поїхала на прийом до лікаря, він навіть не повірив, що таке можливе взагалі. Він навіть засумнівався, що я привезла йому свій свіжо зроблений рентгенівський знімок, зроблений вже після реабілітації.
Пані Вікторія, ім’я якої у перекладі з латинської означає перемога, змогла подолати і смерть, і недугу. Не скорилася, не зламалася. Стала жити повноцінним життям, працювати, більше того — допомагати іншим, займатися волонтерством.
Три тижні пекла
24-го лютого 2022-го — початок нових випробувань і трагедії для всіх українців. І для Чернігова. І для нашої героїні. Жила родина у мікрорайоні Бобровиця — це одна із тих частин міста, яка зазнала серйозних бомбардувань і руйнувань.
— Мешкали ми у дев’ятиповерхівці. І оскільки я була старшою у будинку і мала багато зобов’язань, до останнього не залишала місто. У нашому будинку була сотня людей, із них двадцятеро дітей, серед яких тримісячна дитина, мати якої померла ще до війни. І те, що нам довелося пережити за двадцять три дні, було справжнім пеклом, — каже чернігівка.
Район був дуже зруйнований, приватний сектор майже знищений до тла. Будинок, де жила Вікторія, дев’ять разів зазнавав обстрілів, бо знаходився саме на тому місці, де вівся перехресний вогонь.
— Жити нам довелося у підвалі. І було нас там сто осіб, це і мешканці нашого будинку, і з приватного сектору, були і такі, які тікали з Києва кудись додому, але так і не доїхали. Рятуватися вони змушені були у нашому місті, — починає розповідь про пережите жінка. — Жили без світла, газу і тепла. У перші дні їли те, що лишилося у кожного вдома. Дуже виручила картопля, консервація. Кожен тягнув з дому, що було. Варили на літній кухні по два-три двадцятилітрові казани. І не тільки собі. Нам треба було нагодувати ще і військових. У нашому мікрорайоні стояло п’ять українських танків. Військові були нічим не забезпечені: ні харчами, ні зброєю. Якось приношу військовим їсти і питаю в командира: «Невже ви не можете дати рашистам відсіч?» А він у відповідь: «Зброї мінімум. Зараз я використаю один снаряд і зміню позицію, а стріляти будуть по цивільних. Я не можу так ризикувати».
— Було холодно і голодно. Було таке, що сиділи майже без води. Наприклад, наша сім’я: я, чоловік і моя мама — на чотири дні мали тільки півтора літрову пляшку води. Пили по ковточку, — продовжує жінка.
— Волонтери до нас їхати не хотіли. Коли чули, що мова йде про Бобровицю, відразу відмовлялися. «Це ж передова, — казали.
— Це зветься «Ласкаво просимо у пекло». Дещо врятувало ситуацію з харчами тоді, коли два магазини були розбиті. Власниця одного дозволила брати нам усе, що треба, в іншому магазині — військові дало добро.
Війна — це завжди кров і смерть. Скільки тільки смертей довелося на власні очі побачити пані Вікторії, і майже всіх людей вона знала особисто.
— Візьмемо тільки один день, перед евакуацією з Бобровиці. В одну секунду мали чотирьох поранених і чотирьох загиблих.
О десятій ранку почався обстріл. Хтось каже, це була касетка, хтось — «тюльпан», хто «піон», що то було, не знаю, бо не розуміюсь на зброї. Прилетіло тихо. Бахнуло і вмить покосило як косою. Тоді загинула моя однокласниця: осколок їй відрізав голову, яка відкотилася від тулуба. Загинув і її брат: вийшов розпалити вогнище, щоб закип’ятити чаю: осколок впився йому у хребет. Так і впав чоловік на землю з відкритими волошковими очима…
А скільком пораненим надавала жінка допомогу, бо добре знається на медицині. Пригадує кожен випадок, коли намагалася врятувати життя.
— Одному чоловікові повністю перебило ногу, відірвало її, вона трималася просто на шкірі, — згадує жінка. — Знайшли знеболювальні, самі змушені були відрізати ту ногу. Не вижив той чоловік, у нього, як згодом виявилося, була ще і внутрішня кровотеча. Інша поранена. Жінці осколок влучив у стегно, у голову. Її теж рятували. На щастя, вона вижила. Поранених було дуже багато, їх треба було терміново доставляти в лікарню, але швидка допомога до нас доїхати не могла. Не завжди проривався і Червоний Хрест: їхню машину теж обстрілювали, хоча згідно з конвенцією ООН військові не мають права цього робити.
Зазнала травм і сім’я пані Вікторії.
— Того дня ми вирішили полатати балкон, бо шибки повилітали під час обстрілу. Аж тут якийсь вибух. Бачу: чоловіка в одну секунду відірвало від землі, осколок вп’явся йому в п’ятку, але ногу врятувала товста підошва взуття: кістку не заділо. Я ж спочатку так і не зрозуміла, що мене контузило. Оглушило добре, таке відчуття, що у вуха хтось поналивав води, у голові страшний гул. Після цього дуже довго боліла голова. А згодом уже проявилися всі ознаки струсу мозку.
Усі ці моторошні картини війни, від яких кров у жилах холоне, стоять перед очима Вікторії, усі ці історії вона пропустила через своє серце. Сьогодні про жахіття війни вона вже розповідає майже спокійно.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство людей у черзі за хлібом у Чернігові «можна вважати воєнним злочином» рф – правозахисники
Евакуація мінним мостом
16 березня мешканці Бобровиці залишили свій район. Була примусова евакуація, адже ситуація з кожним днем ставала ще більш небезпечною.
— У першу чергу ми вивезли дітей і жінок, потім — людей похилого віку, потім — решту. Такі правила евакуації. Вивозили бусиками, які взяли у приватному секторі. Були непоодинокі ситуації, коли сім’ї просто губилися під час евакуації, бо людей розвозили по різних місцях. Ми потрапили у школу номер дванадцять, це в районі «Епіцентру». І хоча нам сказали, що це буде бомбосховище, насправді це було просто укриття. А це різні речі. Бомбосховище, зокрема, має бути обладнане примусовою вентиляцією, аби в разі чого дим і пил могли виходити назовні. І в тому укритті нас було аж 300 осіб.
Відповідальні цього укриття нам сказали, що вони залишають це місце, бо і сюди волонтери відмовляються уже приїжджати, крім того, тут можуть бути запеклі бої, — розповідає Вікторія. — Мої люди, з якими були у Бобровиці, питають у мене, а що ж робити нам? Аж тут і тероборона підтвердила, що найближчим часом можливий наступ. Ми, переночувавши ніч, вирішили евакуюватися і звідси. Хлопці із тероборони розказали нам, як пройти пішохідним мостом, а за ним, кажуть, мають бути волонтерські автобуси, які вивозять людей у різних напрямках. І ми — 14 людей з нашого будинку — ризикнули і пішли у невідомість. Пішохідний міст був замінованим, ішли дуже обережно. Та один хлопчина — син моєї сусідки — випадково спіткнувся об міну. І просто диво, що вона не розірвалася. За мостом, дійсно, чекали волонтери, які вивозили населення в різних напрямках. Люди сідали куди попало, аби тільки всунутися в якийсь автобус, їхали у невідомому напрямку. Ми ж шукали коропський напрямок, бо наш син уже в перший день війни виїхав на Коропщину.
Зустріли, як рідних
Чому саме Коропщина, чому саме Криски стали прихистком для нашої героїні, яка пережила пекельні дні разом із рідним Черніговом? Виявляється, саме з маленького Іванькова родом майбутня невісточка пані Вікторії. Син Дмитро 22 лютого зробив Юлі пропозицію, молоді планували найближчим часом подати заяву до РАЦСу, але 24 лютого перекреслило плани закоханих.
— По-іншому я уявляла знайомство з сватами, — каже пані Вікторія, — але війна внесла корективи. Маю сказати, що нас тут зустріли як рідних. Просто вражена щирістю, гостинністю сільських людей, які з розумінням поставилися до нашої ситу
ації. Допомогли всім, чим тільки можна. У селі люди значно добріші, ніж у місті, дуже відкриті і чуйні. Тиждень ми, а нас п’ятеро: я з чоловіком, мама, сусідка з хлопчиком — жили у сватів. Але ж самі розумієте, що такою компанією у чужому домі довго не будеш. Добрі люди, зокрема Ольга Миколаївна Гамалій та її чоловік, віддали нам хатину, де ніхто не жив уже вісім років, без світла, газу, води. Хатина старенька, потребує ремонту, але ми раді, що маємо дах над головою.
Допомогли нашій героїні із працевлаштуванням. Нині Вікторія Ярославівна працює шкільним психологом у Крисків- ській гімназії, адже за освітою вона практичний психолог і вихователь дошкільних закладів: свого часу закінчила Глухівський державний університет за спеціальністю дошкільне виховання та практична психологія.
Не шкодувала теплих слів вдячності Вікторія на адресу всіх небайдужих людей: волонтерів, управлінців громади за розуміння та людяність.
І борщ у печі варю, і пироги печу
Життя у місті і селі — це дві великі різниці. Про той комфорт, що має місто, у селі часом годі і мріяти. Вікторія з чоловіком Тарасом живуть у хатині, де немає абсолютно жодних зручностей. Як же людині, котра звикла жити зі всіма благами цивілізації, нині у селі, як справляється з елементарними побутовими речами?
— Нормально справляюся, я вже звикла, — відповіла Вікторія. — Грубу топити я вміла, а ось піч — ні. Спасибі, сусіди навчили. Я і борщ варю у печі, і пиріжки печу, навіть паска цьогоріч була із печі. Я дуже швидко адаптуюся. Знайомі мені кажуть: «Тебе і на безлюдний острів закинь — виживеш». Погано тільки, що холодильника немає. Погріб є, але його вже не можна використовувати, розсипається. Треба будматеріали, а це гроші, яких у нас поки що немає. Мріємо про інше житло. Сподівалися, що зможемо взяти кредит, але… Я — інвалід другої групи, а банки кредити інвалідам не дають. Тож тема житла поки що для нас відкрита, хоча Понорницька селищна рада обіцяє посприяти у вирішенні нашої проблеми. Але те, що ми лишаємося у селі, то це однозначно. Мені у селі дуже подобається. Тут так тихо. Такі пейзажі мальовничі.
Ось так війна переписала сценарій долі Вікторії. Жінка, яка все життя прожила у місті, змушена починати все з нуля, але при цьому не здається, духом не падає і вірить тільки у хороше. Людина, яка має серйозні проблеми зі здоров’ям, адже аварія і досі дає про себе знати щодня: ступню ніг пані Вікторія відчуває дуже погано, жодного разу не поскаржилася, що їй важко. Навпаки — живе повноцінним життям, більше того: своєю життєдайною енергією ця нескорена духом жінка заряджає інших, вселяє віру, що все буде добре.
— Такі вже ми є, українці — нескорені, — каже пані Вікторія. — У нас у генах закладено бути сильними духом і мати міцну віру. Кожна людина має вірити у краще. І я вірю! Вірю, що Україна переможе у цій війні. Вірю, що все буде добре!
–
Джерело: газета “Нові горизонти” від 15.09.2022, Людмила ВЛАСКО
