Київська область була під тимчасовою окупацією російських загарбників від 24 лютого до 2 квітня 2022 року. Головною метою Росії була столиця – Київ. Коли російські війська увійшли до населених пунктів Київщини, небайдужі українці самотужки розпочали евакуацію людей, рятуючи їх від звірст ворога. Серед них був Семиволос Леонід Миколайович – водій шкільного автобуса «Гребінківський ліцей» Гребінківської селищної ради.
Історію небайдужого українця розповіли у Гребінківській селищній територіальній громаді.
Леонід Миколайович брав участь в евакуації людей з м. Ірпінь, смт. Макарів, м. Гостомель, с. Романівка, м. Буча, смт. Немішаєве, смт. Ворзель, смт. Борова, с. Шевченкове, с. Богданівка, смт. Велика Димерка та Чернігова. Чоловік зміг врятувати понад 950 людей на своєму шкільному автобусі.
«Перша евакуація була 5 березня. До нас, водіїв, звернулися, що треба рятувати наших людей. Ніхто не відмовився. Не буду приховувати, страх був. Пам’ятаю, як на блокпосту російський військовослужбовець зібрав у всіх телефони, поклав у пакет та розстріляв його з автомату. Такий от перший контакт із загарбниками. По дорозі бачили покинуті автівки, речі людей… це було дуже моторошно», — згадує Леонід Миколайович.
Першочергово намагалися вивезти жінок та дітей. Леонід Миколайович розповів, що найбільше він запам’ятав порятунок людей з Бучі, адже саме там росіяни були найжорстокіші.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Справжні вбивці смажать шашлики»: на Чернігівщині мати закликала чесно розслідувати загадкову смерть військового
«Ми їхали колоною, і в цей час за 30 метрів від нас російський танк стріляв по багатоповерхівці. По нам летіла цегла й інші залишки від будинку. Автобусам попробивало колеса. Росіяни були найжорстокіші до нас саме в Бучі. Уся дорога засипана уламками, залізом. І ти розумієш – проб’єш колеса і вже нікуди не доїдеш. Трохи відхилився від маршруту – і тебе оточують їхні БТРи, солдати. На тебе наводять кулемети, автомати. У нас на очах вони захопили в полон працівника ДСНС…Садили людей по максимуму. У Гостомелі було стільки людей, що не всі помістилися в автобуси. І вони йшли за нами пішки», — розповів водій.
Леонід Миколайович також згадує, що людям неодноразово доводилось ночувати у Бучі, а вже зранку він та інші водії знову поверталися, щоб вивезти якогмога більше людей. Проте найважче було рятувати людей з Чернігова через зруйновані дороги та постійні обстріли.
«Усі дороги були заміновані, ми їхали полями, добиралися по багнюці. Боялися, щоб дощу не було, бо тоді б не доїхали. А нас там люди чекали. Із Чернігова вивозили разів чотири. Востаннє – 21 березня. Приїхали пізно ввечері, голодні, холодні. Максимальна увага була до дороги. 380 кілометрів бездоріжжям. У місті не було ні світла, ні води, ні газу. Нічого. Соляри назад вже майже не було. Дякуємо поліції – хто каністру, хто пів каністри, але нас заправили. А вивозили ми людей із лікарні, тих, хто хворіє на нирки. В моєму автобусі було чоловік 4-5 зовсім неходячих. Люди в кріслах колісних, хворі. І ми потрапили під обстріл. Розумію, що для росіян поняття гуманітарного коридору і не було. Єдиний можливий в‘їзд для евакуації був через міст над Десною, з боку Куликівки. Він був вже пошкоджений, але проїзний. Автобуси їхали обережно, між пробитих наскрізь дірок у переправі, але й швидко, щоб встигнути між обстрілами. Тільки вискочили з мосту, і його росіяни добили. Один автобус після такого просто заглох посеред дороги. Розсадили людей по інших, нікого не покинули, а автобус кинули. Увесь шлях туди й назад евакуація проходила між розірваних і нерозірваних снарядів, вони стирчали з-під землі просто біля дороги. Багато евакуацій було…»
–
