
Є щось зворушливе в тому, як сучасні нагороди розширюють часові горизонти. Павло Тичина, Максим Рильський, Василь Симоненко, Микола Холодний – постаті, які давно стали частиною історії, – раптом знову повертаються в інформаційний простір як свіжоспечені «народні поети України» і водночас лауреати міжнародних відзнак!!! Вони, так би мовити, проходять процедуру «свіжої реєстрації».
Можливо, це новий тип літературного безсмертя: не лише через тексти, а й через регулярне оновлення титулів. Адже що може бути переконливішим за медаль, якщо йдеться про визнання?
Велика дяка Міжнародній літературно-мистецькій Академії України (президент наш чернігівський земляк Сергій Дзюба) за чудові медалі та дипломи, які вже мають на всіх континентах тисячі «Золотих письменників світу». Завдяки цій енергійно-творчій установі українська класика активно інтегрується у світовий контекст. Генії, які визначили обличчя української поезії ХХ століття, нарешті дочекалися ще й міжнародного визнання.
Можливо, це і є нова модель культурної політики: коли нагорода стає універсальним інструментом – і для живих, і для тих, кого давно читають без дипломів.
Критики, які невдоволені згаданим і наївно питають про художні критерії відбору, просто, мабуть, не встигають за новою динамічною епохою – епохою, де головне не винятковість, а крутий масштаб слави.
Сергій Павленко







Источник: format.cn.ua
