Село Рижики Новобілоуської громади – одне з тих, де бойові дії почалися в перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну і тривали більше місяця. За 35 днів окупації тут не було жодного спокійного дня.
Студентка Сніжана Бакун разом зі своїми рідними мешкає в селі Рижики. Коли вона прокинулася від дзвінків друзів, які дзвонили повідомити, що почався наступ ворога, у Рижиках вже добре чули вибухи. Російські війська підходили до села, що опинилося на лінії вогню через свою близькість до Чернігова.
Сильні обстріли відбувалися 27 лютого. Сніжана згадує, що ворог без розбору гатив по всьому підряд. Один із снарядів розірвався в їхньому городі неподалік будинку.
«Вікна в будинку тряслися. В хаті був безлад – речі попадали на підлогу. Ми спочатку ховалися в своєму погребі, а потім перебралися до знайомих, де було трохи спокійніше і безпечніше», — розповідає Сніжана.
Подвір’я її будинку розташоване на роздоріжжі, через яке постійно рухалася ворожа техніка. Дівчина розповідає, що за 35 днів окупації майже не було спокійних днів. Вони змушені були ходити ночувати до людей, а вдень поверталися додому, оскільки потрібно було доглядати худобу.
У погребі Сніжана з батьками не ночувала, але часто ховалася. Одного разу зі своєї схованки вони почули, як гучно відкрилася хвіртка на подвір’я. До них долетіла розмова російською про те, що тут закрито і слід ламати двері. Потім – автоматна черга по всіх вікнах будинку. Сніжана говорить, що ті звуки і той присмак страху залишаться в її пам’яті назавжди, коли просто не знаєш, якими будуть наступні дії загарбників. До погреба рашисти не спустилися, хоча складалося враження, що вони когось шукали. Люди перебували в своїй схованці до пізнього вечора і боялися вийти.
Зайшовши до будинку, побачили, що все шкереберть, розчинені шафи, прострелений годинник, непрохані гості ходили по ліжках. Будинок з побитими вікнами одразу охолонув. Після цього випадку Сніжана з рідними ходили в погріб до інших сусідів.
«Не було жодного дня спокійного. Вони рухалися в сторону села Мохнатин або траси Чернігів-Гомель. Та могли їхати вперед 15 одиниць, а повертатися тільки 5. Їх поступово розбивали українські військові», — говорить Сніжана.
Рашисти могли їхати дорогами, але вони навмисне пошкоджували паркани в дворах місцевих жителів. І зараз в селі чимало поставлених воріт і парканів мають сліди гусениць.
Під час окупації мешканці села зайвий раз намагалися не виходити на вулицю. Якщо й потрібно було кудись іти, то йшли через городи, адже були випадки зникнення чоловіків, які просто йшли годувати худобу.
Без змоги виїхати кудись жителі Рижиків відчували проблеми з продуктами, засобами гігієни. Жили без електроенергії, а відтак і водопостачання. Газ був, що трохи полегшувало життя.
«Прихід українських військових був надзвичайно радісним. І нині ми радіємо нашим успіхам на фронті та з нетерпінням чекаємо на перемогу».
До останнього дня їх військова розвідка лишалася в населеному пункті. Виходили двома колонами: перша — понад 20 танків, друга — до 20. Як їхали, хата ходором ходила. Наступного дня до Рижиків зайшли бійці ЗСУ.
Джерело: Український кризовий медіа-центр, ОТГ-Інформ-Чернігівщина
