За інформацією: Суспільне Чернігів.
Руслан Іванов у бліндажі на позиції. Особистий архів Руслана Іванова
"Як у парамедики? Йому 16 років"
– На той час Чернігів, у якому залишалися ваші рідні, був у блокаді. Чи вдалося зв’язатися з ними?
– Через днів чотири-п'ять вийшов на зв'язок до дружини. Вона каже: "Ти знаєш, я пішла у 18-ту школу, там волонтерю, допомагаю хлопцям — готую їсти. Син пішов у парамедики”. Я кажу: "Як у парамедики? Йому 16 років". Для мене – це був шок, паніка. Він каже: "А ти у мене питав, що ти пішов у військо?". Я кажу: "Ні. Ну, це мій обов'язок". Каже: "Ну, а це мій обов'язок". І все, ми тоді побажали один одному успіху.
Військові армії РФ використовували мертвих для прикриття
– Що відбувалося далі? Де та які завдання ви виконували?
– Ми були на Козаровицькій дамбі. Розвідка сказала, що пі*ари (росіяни, — ред.) покинули село, ми вирушили в Чорнобильську зону на контрдиверсійні заходи. Далі – Донеччина, був піхотинцем. Які в піхотинця обов’язки? Глибше копати й вижити. Потім була Кліщіївка, Андріївка. Між Андріївкою і Курдюмівкою тримали залізничну колію, тоді вже Бахмут узяли.
У них (в армії РФ, — ред.) тактика була – оце мертві тіла, вони підлазили й лежали, вони могли кілька годин там пробути. Ми запам'ятовували деякі позиції тіл. Якщо бачили, що якась позиція тіла не така – стріляли.
Руслан Іванов разом з побратимами. Особистий архів Руслана Іванова
"Підписана була – «Моя»"
– Що найбільше вас лякало під час служби на Донеччині?
– Найгірше – це я боявся потрапити в полон. В нас завжди за бронежилетом була граната F-1. Вона була прикріплена, щоб тільки я встиг смикнути. І підписана була – "Моя". Ігор (побратим, — ред.) то взагалі написав: "Хто візьме – руки повідбиваю" (сміється, — ред.).
"Руслан, ми сьогодні не помремо"
– Пам’ятаєте, що відбувалося за день до поранення, яка ситуація була на фронті?
– За день до поранення вдарила 152-га САУшка, зайшла снарядом у землю у чотирьох метрах від нас, без вибуху. Через пёять хвилин скид був ВОГа у ноги нам, не вибухнув. FPV за три метри впала, не вибухнула. І тоді покійний Ігор хватає "Покемона" – кулемета, виходить, кричить: "Руслан, ми сьогодні не помремо". Відстрілювалися, відбилися, все, вийшли.
"Хлопці, я від'їжджаю"
– Коли та при яких обставинах ви зазнали поранення?
– На наступний день не було ні хвилини тиші: чи FPV, чи скид, чи 120-ті, чи 60-ті, чи 80-ті міномети працювали. Нас накривали, накривали, було пряме потрапляння у сусідній бліндаж, де був наш побратим Андрюша. Ми розуміли, що він дуже поранений, він кричав: "Братики, братики, я не хочу вмирати, допоможіть". Ми розуміли, що над нами FPV, висить дрон зі скидом. Ми вирішили з бліндажа прорватися до нього, щоб допомогти. І у нас посеред дороги був приліт. Ігорю ноги поперебивало, мені у руку потрапило – у кістки. Ми відійшли у бліндаж. Я собі турнікет, а в нього ноги. З ніг кров.
Руслан Іванов разом з побратимами. Особистий архів Руслана Іванова
Я до Олєжки кажу: "Олєжка, перемотай, допоможи йому турнікети на дві ноги накласти. Олег накладає турнікет, крутить, крутить і на мене повертає голову і махає. Я вже зрозумів. Потім Ігор стоїть та каже: "Хлопці, я від'їжджаю". Я до нього, у мене рука висіла вже. Підгріб, обійняв. Він у мене на руках помер. Я йому очі закрив. Ну, і Андрюша теж тоді загинув. Ну якби ми не пішли, я думаю, що я собі цього не пробачив би. Та й думаю, що Ігор теж. Тому що хлопчику було 19 років. Він казав, що йому вже є 18. Насправді йому не було ще 18 років, коли він приєднався в перший день війни до нас. У 19 років у 2023 році він загинув. І там я зазнав поранення. Це 20 жовтня 2023 року. 21 годину турнікет був накладений. Щоб на точку евакуації вийти, треба кілометрів п'ять йти, де чотири з них — мінне поле. Нас залишилося двоє. Я та Олєжка – побратим. Ми ще відбили з ним контратаку.
Десь о 12-й годині ночі нам дали дозвіл виходити, попали під обстріл. Ну, я за цей час більше двох літрів крові втратив. Я пам’ятаю, що я дуже спати хотів. Ці вибухи, падаєш, встаєш, падаєш, встаєш. Я вже тоді так не витримав, сили вже покидали нас. Я кажу: "Олєг, ти йди, я пів годинки посплю, а потім тебе дожену". Той до мене підходить і каже: "Вставай, я не можу, я сам не піду, чого ти лягаєш?”. Я кажу: "Ну, ти й тошнотворний, Олєжка". Він мене підкупив, каже: "Я тобі бочку безалкогольного пива куплю". Я кажу: "Добре, ловлю на слові". Ну, вже як підійшли ближче до точки евакуації, я вже там впав.
"У тебе пульсу вже не було, тебе у морг відвезли"
– Далі вас відвезли в стабілізаційний пункт, у якому тоді ви були стані?
– Отямився, бачу (на грудях, — ред.) написано "немає". Я кажу: "Що це написали «немає»?". Кажуть: "У тебе пульсу вже не було. Вже тебе в морг відвезли, в сторону поставили на каталці, щоб в морг везти". Потім каже: "Ти захрипів, щось застогнав". Каже, сестричка прибігла, каже: "Він живий!". Повезли назад, там ампутували руку, бо 21 годину турнікет, вже там не можна було врятувати нічого.
Руслан Іванов у лікарняній палаті з написом «немає». Особистий архів Руслана Іванова
"Переріжемо горло або ти розмовляти не будеш"
– Окрім поранення у руку, ще були травми?
– Так, в мене ще були ноги в осколках. Ще осколок залетів в шию. Я дуже хрипів і дуже тихо розмовляв, бо зачепило голосову зв'язку. Операцію не робили, тому що сказали: "Ми не можемо робити, бо якщо будемо діставати, то зачепимо голосову зв'язку або артерію. Простими словами "переріжемо горло або ти розмовляти не будеш". Ну, видно закапсулювалося. Голос з'явився десь через три-чотири місяці.
"Де те падло?"
– Як ви прийняли той факт, що у вас більше не має руки?
– Був випадок, у Дніпро я приїхав, там теж такий лежить, в нього немає руки. Так само ампутація, як в мене. Він взяв мій телефон, набрав дружину, та й каже: "Все, ти мене не шукай, пішла нафіг, я розлучаюся, ти мене більше не побачиш". Я так думаю, може теж так зробити? Ну, кому потрібен такий? Тут, в нас відкриваються двері. Я таку фурію ще не бачив: залітає жінка, з такими триповерховими… "Де те падло?". Вона до нього і каже: "Ти що, на війну втік, звідси хочеш від мене втекти? Я тобі дам!". І такими матами і б'є його, а той лежить і не ворушиться. Я ж так закрив себе, думаю: "Тааак… Олена у мене така сама, ще гірше буде. Ні, дзвонити не буду. Будь-що буде".
Руслан Іванов під час занять у спортзалі. Особистий архів Руслана Іванова
"М’язи атрофувалися до такого стану, що шкіра висіла"
– Чи зараз у вас є фантомні болі та як ви долаєте їх?
– Вони завжди зі мною. Я відчуваю цю руку, відчуваю пальці, відчуваю все і наче шкіру здирають, такий біль. Було таке, що я побачив, що у мене м'язи почали атрофуватися. Я брав резинки й потихеньку працював з культею, м'язами спини, грудьми, животом, щоб якось їх запустити, тому що вже вони атрофувалися до такого стану, що шкіра висіла. Це страшно було. Але я помітив, що коли йду у спортзал, то легше стає. І так захопився.
"До поранення тяжче ложки не підіймав"
– Ви здобули медалі за перші місця на різних змаганнях серед ветеранів і не лише в Україні, розкажіть про цей досвід. І чи займалися ви спортом до поранення?
– Ні, до поранення тяжче ложки не підіймав (сміється, — ред.). У 2024 році мене запросили на змагання Федерації стронгмену України, де Сергій Конюшок, Василь Вірастюк, Олександр Лашин проводять змагання серед ветеранів.
Руслан Іванов під час змагань серед ветеранів. Особистий архів Руслана Іванова
Я спробував, сподобалось і почав ще більше займатися. У 2025 році я "вибив" собі путівку у національну збірну України від Федерації стронгмену України. Поїхав у Мадрид, де взяв три перших і одне друге місце. Ставив ще рекорд — вісім адаптивних спортсменів з ампутаціями протягнули руками два автобуси разом із пасажирами. Сумарна вага — 36,5 тонн. Ми їх протягнули на 16 чи на 18 метрів.
"Я краще посадку штурманув ще раз, чим вийти на сцену"
– Також у 2025 році ви дебютували як актор у виставах "Театру ветеранів". Зокрема у "Госпітальній рапсодії", у якій ви грали людину, яка немає ноги. Як взагалі ви потрапили у "Театр ветеранів"?
– Дзвонить мені якийсь номер телефону. Чую чоловічий голос, каже: "Алло, Руслан?", кажу: "Так". Каже: "Це Юрій Вєткін. Ти ж працював в кіно?", кажу, що так. "О, то ти щось розумієш. Я хочу створити театр для ветеранів. Ну як, спробуємо?". Кажу: "Спробуємо, чого не спробувати, спробуємо”.
Тоді я ще не розумів, що контузії дають своє, що забуваєш певні моменти… У мене раз було таке, що я вийшов з дому в магазин. Я зайшов, купив, вийшов, а я не пам'ятаю, куди мені йти. Я стою, дивлюся, головою кручу і не пам'ятаю, не знаю, де я. Я телефоную до дружини, кажу: "Лєн, а куди мені йти?". Каже: "Що ти приколюєшся, чи що?". Кажу: "Я не пам'ятаю". Вона вибігла з хати до мене, взяла за руку, завела. Я тоді це так запам’ятав. І коли розпочалися перші читки, мені сказали: "Давай ти зіграєш головного героя". Кажу: "Він же без ноги, а я – без руки”. Ми посміялися: "Ну так що? Це ж театр – це абстрактне. Всі зрозуміють". Я не міг і двох слів їх запам'ятати.
Руслан Іванов під час однієї з вистав «Театру ветеранів». Особистий архів Руслана Іванова
Я розумію, що це віддають ці контузії, ці вибухи, все це. І театр, це як теж добра реабілітація, вона допомогла мені. І пам'ять повернулася, хоч і не така. Хоча перший виступ наш – це "Госпітальна рапсодія", ми коли виступили, все, закрилася ширма, я вийшов і ще один так стоїть – Олежка, і каже: "Ви знаєте, я краще посадку штурманув би ще раз, чим вийти на сцену". Такий адреналін, як під час бою. В мене завжди був він запізнілий. Тобто бій пройде, і мене через хвилин 15-20 починало трусити.
Для мене найважче – це відрізати собі хліба. У мене немає навіть культі, щоб його притримати, щоб це відрізати. Ну, якось вже приловчився. Я ніколи не думав, що я повернуся у кіно, зовсім.
"На початку я теж вважав, що це кінець, а це виявився тільки початок"
– Чи є у вас подальші плани на життя?
– Я хочу допомагати таким як сам. Ампутація, поранення — це не кінець. У мене це початок. До поранення жив одним життям, після поранення, після ампутації я живу зовсім іншим.
Я полюбив спорт, полюбив театр. І хочу, щоб побратими, посестри, які зазнають такі травми, щоб не думали, що це кінець. Так, на початку я теж вважав, що це кінець, а це виявився тільки початок. Хочу сказати: слава Богу, що живі. А там далі, якщо ми будемо разом, то все зможемо і все подолаємо.
Читати ще
Читати ще
«Чи не сниться це мені?»: дружини захисників із Чернігівщини розповіли про повернення своїх чоловіків з полону
