Сім’я Боришкевичів добре відома в Ніжині, адже лікують ніжинців уже кілька десятиліть. Сергій Боришкевич був завідувачем кардіологічного відділення Ніжинської міської лікарні імені Миколи Галицького, а дружина Люба ледь не до 80-ти років очолювала інфекційне відділення. Закінчивши медінститут, за направленням відпрацювали 10 років на Ічнянщині, у Парафіївській районній лікарні, а потім переїхали до Ніжина. Тут їхню справу продовжують діти. Віктор Боришкевич — лікар-травматолог, а його дружина Наталія — завідувачка інфекційного відділення.
Ранок 24 лютого Віктор і Наталія зустріли на роботі. Лікарі ж добре розуміли, що війна — це поранені й скалічені люди, а отже, доведеться працювати з останніх сил. Пекло в лікарні розпочалося з перших днів вторгнення. Вже вранці 24 лютого до травматології надійшли перші поранені з аеродрому ДСНС, куди прилетіли перші ракети.
Про роботу
«Ту добу я був на чергуванні. Заступив о 16-й і о 8-й ранку мав змінитися, — розповідає Віктор Боришкевич. — Після перших вибухів наше відділення прийняло перших потерпілих. Ми всім відділенням поринули в роботу. А її вистачало. Чи був страх, шок? Ні! Ми розуміли, що потрібно мобілізувати всі сили і працювати. Адже від нашого вміння і злагодженості в роботі залежало життя людей».
Про воєнні будні міської лікарні
«У перший день вторгнення з інфекційного відділення Ніжинської міської лікарні ми підготували до виписки всіх, хто міг би лікуватися амбулаторно, — розповідає завідувачка інфекційного відділення Наталія Боришкевич. — Залишилися тільки «лежачі» тяжкохворі та ті, хто мали діагноз COVID-19».
Справжній бій на передовій життя прийняли на себе хірургічне та травматологічне відділення. Поранені поступали постійно. Найскладніший час для лікарів був тоді, коли одночасно привозили до приймального відділення десятки поранених.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розвідник Вікінг: Коли в полоні мене били, я намагався не видавати ніяких звуків, щоб їм не було від цього кайфу (Відео)
«Травматологія і хірургія міської лікарні іноді нагадували вулик, — говорить Віктор Боришкевич. — У хірургічному, травматологічному, іноді й у приймальному відділеннях були зайняті всі операційні столи. Працювали хірурги, травматологи, анестезіологи разом. Ми рятуємо ногу пораненого, а одночасно хірурги працюють над травмами черевної порожнини. Мінно-вибухові рани — це щось страшне. Уявіть, везуть на каталці пораненого бійця, а елементи кісток сиплються на підлогу… Згадалися лекції і з військової хірургії, травматології. Навіть уві сні не міг би уявити, що мені це згодиться. Адже цивільна і військова травматології досить різні речі. Проте ми справилися».
Нині Віктор Сергійович спокійно згадує жахіття тих днів, коли лікарня здригалася від вибухів, а сирени повітряної тривоги стали звичними і не заважали рятувати життя бійців. Вони виконували свою роботу.
Про будинок
29 березня розпочалося традиційно: Наталія Вікторівна в інфекційному, Віктор Сергійович – у травматологічному відділеннях. Цього дня була призначена чергова операція бійцю. У юнака від вибуху постраждала нога. Завдяки вмінню лікарів її вдалося врятувати.
«13:45 — цей час у нашій родині вкарбувався в пам’яті на все життя, — говорить Наталія Вікторівна. — Зателефонували сусіди і повідомили страшну звістку: в будинок потрапив снаряд «Смерчу»… Що відчувала в цю мить? Пустоту в душі… Що за мить втратили все, про що дбали протягом життя. Це якась частка секунди. А потім: як там діти — Саша, Катя, внучка Соломійка? Вони ж залишилися вдома».
Як доїхали з чоловіком додому — не пам’ятають. На вулиці було людно, метушилися рятувальники, поліція. У дворі — величезна, метрів шість, вирва від ракети.
«Ми відразу кинулися шукати дітей. На щастя, під час вибуху вони були в підвалі. Катю витягли відразу, а внучку Соломійку і доньку Сашу засипало повністю. Доньку виявили по витягнутій руці, яку не засипало, — розповідає Віктор Сергійович. — «Швидка» забрала Сашу, привезли в лікарню, я їй накладав гіпс особисто. Каті зшивали рану на голові. На щастя, все нормально. Підвал урятував дітей. Бетонні стіни витримали ударну хвилю, не піддалися руйнації. Я його робив добротним. Тут у нас могла розміститися вся велика родина. А ще, мабуть, якась сила оберігала нашу родину. За годину до вибуху Саша вимкнула газовий котел, що й не дало можливості після вибуху статися пожежі».
Розбирати залишки будинку допомагали ніжинці. На щастя, не постраждали і знайшлися всі документи. Небайдужі ніжинці організовували суботники, приходило багато бажаючих. Невідомо звідки з’являвся інвентар, рукавички, хтось готував обіди. Містяни несли продукти, одяг, все необхідне для життя.
«Ми щиро вдячні всім , хто нам допоміг у цю тяжку і непросту хвилину для нас, — продовжує Наталія Вікторівна. — Ми були оточені увагою, людським теплом. Ми це відчували. Нам допомагали люди, яких ми не знали, ніколи не бачили. Доземний уклін нашим сусідам Анатолію та Оксані Ярмакам. Саме вони стали першими свідками лиха і першими кинулися на порятунок дітей. Ніжинці, друзі, колеги — ви неймовірні!»
Головний лікар лікарні Олександр Костирко дозволив родині у перші тижні тимчасово пожити в інфекційному відділенні, де їм виділили дві палати. Згодом сім’я переїхала у квартиру до батьків Віктора Сергійовича. Нині на подвір’ї кипить робота. Вже підготовлено фундамент для будівництва нового будинку. І досі на картковий рахунок родини з усього світу надходять кошти від вдячних пацієнтів, які прагнуть допомогти тим, хто свого часу врятував життя їм.
«Досі надходять кошти нам на картку. Ми не знаємо багатьох. Шлють військові, які проходили лікування в травматологічному відділенні. Ми щиро вдячні всім, хто простягнув нам руку допомоги в тяжку для родини хвилину. Низький уклін Вам. Нехай береже Вас Господь і над нами якнайшвидше буде блакитне мирне небо», — зазначає Віктор Боришкевич.
Нині Віктор та Наталія Боришкевичі працюють у звичному для них ритмі. Лікують і рятують життя.
–
Джерело: Ніжинська міська рада
