Солдат Олександр – гранатометник механізованої роти військової частини оперативного командування «Північ».
«До армії вивчився на адміністратора готельно-ресторанних справ. …У мене дідусь – військовий. Також брат пішов навчатися у військовий виш. Я теж хотів іти навчатися. Але хлопці порадили побути спочатку на передовій, спробувати, як то… Мені 22 роки… буде», – розповідає про початок свого військового шляху 21-річний захисник України і ніби хоче швидше подорослішати. Таке доросле життя у нього почалося у 2020 році, коли він пішов в армію і вже встиг побувати з бригадою на ротації на сході України.
У ніч на 24 лютого 2022 року ніс службу у наряді. Тож збиратися довго не прийшлося. Майже відразу відправився на бойові позиції. Хоча вірити у таку війну не хотілося до останнього, каже військовий. Продовжити службу завадило поранення – ворожа куля потрапила Сашку у плече. Лікування у госпіталі було доволі швидким – уже через вісім днів захисник повернувся до свого підрозділу, який на той час вже виконував бойові завдання у мікрорайоні Бобровиця міста Чернігів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віддав життя за Україну: в Чернігові попрощалися із загиблим воїном (Відео)
«Коли росіяни на «Тиграх» заїхали на лижну базу, ми мусили забрати з підвалів наших хлопців. Це був перший мій вихід там. Потім їх (росіян) накрила наша арта, і ми пішли на зачистку, допомогли вибратися. І на наступний день знову пішли туди зачищати, діставати ранених та вбитих», – згадує солдат.
Як говорить Олександр, тоді постійно працювала ворожа артилерія та танки, неможливо було підняти голову. Однак хлопці якимось чудом намагалися виходити на свої попередні позиції для зачищення. У принципі, результат російських обстрілів чернігівці ще довго будуть спостерігати на Бобровиці – вщент знищеному мікрорайоні міста.
«Ніякі нормальні люди просто ось так не підуть на чужу землю, в чужу країну. Не знаю, чим вони хотіли нам «допомогти», як вони говорять. Особливо, якщо говорити про Бучу, про Ірпінь… Це не люди, слів немає. Вони програли ще в перші дні, це 100 відсотків. Ми обов’язкового переможемо. Слава Україні, слава ЗСУ!», – оптимістично завершує розмову Олександр. І ділиться, що найбільше хоче побачити свою родину в Житомирі, звідки родом. А ще – дружину, яка весь час облоги Чернігова була в місті і так само переживала за нього, як і він за неї. Каже, після перемоги хоче, щоб родина стала більшою. А ще шуткує: «Навіть якби не був одружений, то після обов’язково б одружився».
На стільки війна загострює почуття та змушує нічого не відкладати на потім..
–
Джерело: ОК «Північ»
