Судинний хірург із Чернігова Роман Бондаренко рятував життя та кінцівки пораненим, коли місто взяли у кільце російські окупанти.
Його історію оприлюднив у Facebook спільний проєкт Міністерства охорони здоров’я за підтримки ВООЗ та ЄС “Дякуємо серцем”.
Роман навчався на військовому факультеті медичного університету та мріяв бути військовим медиком, однак через певні причини цього не сталося, тому він – судинний хірург.
За його словами, з 24 лютого робота кардинально змінилася. Власне, як і у більшості українських лікарів, що рятують поранених під час повномасштабної війни. Роман залишився у Чернігові і боровся на медичному фронті.
“Коли місто потрапило у щільне кільце, в усі лікарні почали масово надходити постраждалі. Тож удома я майже не бував. Згадувати такі моменти важко. Це якраз те, що дуже хочеш забути, але не виходить”, – зізнається чоловік.
Крім того, згодом, згадує він, у місті зникло тепло, вода та електрика.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У перші дні війни привезли жінку без обличчя і юнака з відірваними ногами та рукою: як працювали ніжинські медики
“Стало занадто складно, бо оперувати доводилось за температури +8 в операційній. Одягав два операційних костюми і теплі шкарпетки, щоб хоч якось зігрітись”, – згадує хірург.
Також він розповів про випадок, який найбільше врізався у пам’ять. Каже, це було 17 березня, коли стався масовий артобстріл міста росіянами. Після атаки ще кілька годин поспіль до лікарень звідусіль везли поранених.
“Мене попросили залишитися, бо в одного з них була підозра на судинне ушкодження. Я запідозрив, що у пацієнта ушкодження підколінної артерії. Так і було. Ми повезли його в операційну.
У цей же момент знову розпочалися обстріли, і нам довелося оперувати під ліхтариками мобільних телефонів. Хлопець перед цим втратив багато крові, тож операція була вкрай складною”, – згадує медик.
Вже за день йому стало зрозуміло, що кінцівку хлопцю доведеться ампутувати, адже через відмирання м’язів у пораненого почалася ниркова недостатність. Лікар зізнається, що морально найскладнішими для нього були ситуації, коли доводилося сповіщати поранених про ампутацію кінцівок.
Наступна операція також пройшла під ворожими артобстрілами, згадує Роман. Пораненого хлопця вдалося стабілізувати, однак у нього ще були тяжкі вогнепальні ураження руки.
“Наші травматологи не могли нічого зробити, бо не було необхідних девайсів. А хлопцю дедалі гіршало й гіршало. Виникли інфекційні ускладнення, довелося робити реампутацію.
Однак ми не могли прооперувати його руку, їй була потрібна серйозна антибактеріальна терапія, нормальні побутові умови, яких у заблокованому місті ми не могли забезпечити”, – наголошує Бондаренко.
На щастя, в кінці березня команді лікарів вдалося евакуювати хлопця. Нещодавно Роман дізнався, що його тоді довезли до Києва.
“Потім було дуже складне лікування, але він – живий і продовжує боротися”, – наголошує хірург.
Також Роман Бондаренко зізнався, що під час операцій під артобстрілами йому хотілося “вигнати” своїх колег у безпечне місце, однак цього не можна було робити.
“Не те що кожна рука (лікаря), кожен палець потрібен.
Після ампутації ми намагалися дістати необхідні медикаменти, кров, плазму для пацієнта, бо всі запаси були використані, а станція переливання крові теж постраждала під час обстрілів. На щастя, в цьому нам допомогли волонтери”, – згадує Бондаренко.
–
