За інформацією: Суспільне Чернігів.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба». З особистого архіву «Пумби»
У свої 28 років він має 227 бойових вильотів та понад 500 годин у небі. Повний кавалер ордену Богдана Хмельницького, також має орден "За мужність" III ступеня. Це про пілота штурмовика Су-25, підполковника 299-ї бригади тактичної авіації імені Василя Нікіфорова на позивний "Пумба". З міркувань безпеки ми не розголошуємо його ім'я та прізвище. Також не покажемо його обличчя. Цей льотчик є уродженцем Чернігівщини, закінчив Чернігівський ліцей з посиленою фізичною підготовкою, а згодом — Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Про те, як рятував свій літак під час влучання російських ракет по аеродрому в перший день вторгнення, про перший бойовий виліт, страхи та переживання. Як це — бачити у небі підбиті літаки побратимів. Про уражені цілі російської армії, віру та обереги в небі, а також про своє життя пілот "Пумба" розповів Оксані Рекун.
"Якщо десь зривається, я залишаюся в літаку, і залишаюся вже назавжди на землі, на стоянці"
Розкажіть про себе. Звідки Ви родом та де навчалися?
Я з Чернігівщини. Назву населеного пункту також не буду називати з міркувань безпеки. Навчався у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. У мене мама військова. "Льотка" прищепила любов до армії. А саме любов до авіації — спостерігання за літаками. Бо я майже кожне літо у своєму дитинстві був у бабусі на Київщині, у Бориспільському районі, поруч з аеропортом. І їх дуже багато якраз над селом пролітало. Я дивився і одного разу сказав: "Бачиш, дідо, скоро я так буду прилітати, зовсім скоро". Поки що не пролітав над селом, але дуже хочу пролетіти. А також мені подобалися відеоігри. Особливо там, де ти можеш літати. Це взагалі моя слабкість. Я обожнюю це відчуття свободи в трьох вимірах. Вверх, вниз, ліворуч, праворуч, прямо, назад. Це відчуття свободи. Всі три виміри — всі твої. Ти можеш все, що хочеш, робити. Правда, тільки до тих пір, поки у тебе пальне є.
Потім вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Випустився лейтенантом з відзнакою й одразу пішов на службу до військової частини у Миколаєві — 299-та бригада тактичної авіації. Одразу штурмовик. Так у мене розпочалася моя офіцерська професія із літака-штурмовика. Це був 2019 рік. І всього у мене було два з половиною роки підготуватися до повномасштабної війни. Десь півтора року бригада витрачає на підготовку одного пілота, це було до повномасштабного вторгнення, щоб він був готовий до ведення бойових дій. І так вийшло, що я до повномасштабного вторгнення був готовий, документально. Не скажу, що був морально і фізично готовий, але, документально, можна було відправляти хлопця в бій.
Які завдання виконує літак Су-25?
Це — літак-штурмовик. Єдина бригада штурмовиків в Україні розташована у Миколаєві — 299-та бригада тактичної авіації імені Василя Никифорова. Пілоти Су-25 працюють безпосередньо на лінії бойового зіткнення для підтримки сухопутних військ. Якщо нашим побратимам з піхоти або з інших наземних підрозділів треба допомога, то тут вступає в дію штурмова авіація або армійська авіація. І взагалі наше поле дій — тільки по ворогу, який перебуває на землі. Тобто ми не займаємось перехватами ракет та знищенням дронів.
Су-25 в небі та на землі. З особистого архіву «Пумби»
Ви сказали, що до повномасштабної війни вже були підготовлені, хоч і не морально та фізично. Розкажіть про 24 лютого 2022 року. Де Ви зустріли вторгнення?
Можу згадати в усіх фарбах. Я ніколи його не забуду. 23 лютого 2022-го я був на чергуванні у Миколаєві зі своїм командиром ескадрильї, підполковником Олександром Жибровим.24 лютого 2022 року він виконував бойове завдання у небі над Херсонщиною. Коли його літак підбили, льотчик не катапультувався і скерував його на колону російської техніки. І до нас надійшов дзвінок про можливі заворушення. Я зателефонував оперативному черговому, секретним телефоном, і запитав інформацію: чи все в порядку, чи дійсно це так. Його голос був стурбований, він переживав і не хотів мені нічого казати, але я його переконав, сказавши, що я зараз на чергуванні і я зобов'язаний знати, що відбувається. Він мені повідомив, що російські війська на кордоні з Київською областю, в напрямку Чорнобиля, і необхідно всім приготуватися. Жибров ще не повірив мені одразу, коли я йому сказав. Включив телевізор, там не було новин про вторгнення. Він сам відпочивав і мені сказав. Я ще намагався заснути, але потім він зайшов до кімнати відпочинку і сказав, що зараз всіх за тривогою будуть підіймати.
Десь о четвертій ранку, всі такі веселі, думали, що це чергове підняття за тривогою. У нас в авіації без гумору ніяк, і я пам'ятаю цю картину, що хтось жаліється, хтось казав, що рано встав, а хтось із хлопців: "Та що ви, хлопці, це найкраща робота у світі". І всі хором — "найкраща робота у світі". І одразу після цих слів — вибух. Прилетіла ракета на території аеродрому, і я бачу, як скло на вікні вгинається і падає всередину будинку. Всі одночасно падають на підлогу. І це затишшя після вибуху, буквально секунд п'ять, всі мовчать, ніякої вже немає найкращої роботи. Всі в шоці, не знають, що робити. Ми вибігаємо на вулицю і просто падаємо на траву, і я одразу розумію, що забув свій телефон на столі, шапку, а на вулиці зима, холодно. Мені треба подзвонити дружині, батькам, попередити, що починається війна, нас обстрілюють. Ми вже побачили із Миколаєва, як на горизонті, в сторону Херсона, заграва від вибухів.
Потім хтось крикнув: "Виводимо техніку за аеродром, рятуємо техніку!". Я пам'ятаю, як забіг в той будинок, вхопив телефон, навіть шапку не взяв і вибіг. Швиденько побіг до літака і бачу, як біля диспетчерської вежі прилітає ракета. Вона вибухає, як в старих голлівудських фільмах, такий дуже дешевий спецефект. Розлітається в усі сторони конфеті, все горить, освічується. І в той час здавалося, що це щось таке несерйозне, нас хочуть залякати. Але було дуже страшно, щоб не прилетіла ракета прямо по нас.
Я швиденько сідаю в літак, але пілот його не може сам запустить з нуля. Треба, щоб технік був на землі. Поруч нікого не було. Я просто так хапаю першу людину і запитую: "Ти технік?". Він: "Ні". Я сказав, що значить побуде техніком в цю мить і мені допоможе.
Я заліз в літак, пристебнувся і розумію, що назад шляху немає. Якщо десь вибухає, я залишаюся в літаку, і залишаюся вже назавжди на землі, на стоянці. І як тільки я закриваю ліхтар літака, це кришка так називається, я бачу, як прилітає ще одна ракета в одну із наших антен.Антена РСБН, або антена радіотехнічної системи ближньої навігації, використовується в авіації для визначення азимута та дальності літального апарату відносно наземного радіомаяка. Це частина радянської / російської системи навігації, яка забезпечує автоматичне та безперервне вимірювання цих параметрів. РСБН використовується переважно у військовій авіації.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання. З особистого архіву «Пумби»
Я запустив літак, щоправда, не з першої спроби, і намагався якомога швидше покинути скупчення літаків. І я не розумів, що відбувається. Я думав, що над аеродромом кружляє безпілотник і просто бачить, що у нас відбувається. Так я в темряві летів без фар. Періодично включав, виключав. І коли треба було вже злітати, то літак був повністю озброєний: дві бомби, два блоки ракет. Для того всього треба дуже багато енергії й нормальна дистанція для розгону літака, щоб він злетів. А я не знав, чи влучили росіяни по злітно-посадковій смузі, чи ні. Злітаючи, однією рукою я тримався за ручку керування літаком, а другою — за ручки катапультування.
Але цього не сталося, я злетів і найперший покинув аеродром. І це було таке відчуття, коли ти покидаєш аеродром, а всі твої побратими на землі, аеродром в огні, і ти не розумієш, що відбувається у повітрі. Можливо, тебе перехоплює якийсь москальський винищувач, або, можливо, може збити хтось зі своїх випадково, або наша ППО почне збивати всі літаючі об'єкти. І з таким страхом я летів на новий, невідомий тобі аеродром, на якому ти ні разу не був, та ще й повністю озброєний.
І як тільки прилетів на новий аеродром, розумію, що не можу виконати посадку, бо в мене літак затяжкий. Я доповідаю диспетчеру, що мені треба ще одне коло, але таких, як я, у нього було десь 10-15 літаків. І я всіма правдами-неправдами саджаю літак на цей аеродром. Перші мої хвилини, як я ступив на землю, я пішов у траву, якомога далі від літака, бо я не знав, чи може щось туди прилетіть. Перше, що я зробив, — помолився та подякував Богу, що живий, приземлився, що Він дав мені можливість врятуватися. Попросив Його, щоб ніхто з моїх хлопців не загинув на аеродромі, щоб всі також вилетіли й безпечно долетіли. Одразу зателефонував батькам та дружині. Мама у мене військова, але вона ще не розуміла, що це війна. Тільки ввечері вона усвідомила трагедію і вже дзвонила у сльозах.
"Цей політ буде на межі усіх можливостей, які я тільки маю зробити"
Розкажіть про свій перший бойовий виліт.
Перший мій бойовий виліт був у сторону Києва. Наш аеродром розташовувався у центральній частині України. Росіяни тоді просувалися у сторону Вишгорода через Іванків, Димер. І так як я дуже добре знав, де які є повороти, ліси, всю територію. Де можна звернути, заховатися, якщо що, відвести літак, катапультуватися. Але я розумів, що це, можливо, політ в один кінець, і дуже страшно було. Я зі страхом в очах, але із завзяттям в крові сказав, що полечу. І почав готуватися. Я йшов веденим, номером другим. Номером першим йшов заступник командира з безпеки польотів. І він був не дуже знайомий з цією місцевістю, я йому підказував, де краще піти. І він затвердив той маршрут, який я запропонував. Як тільки я злетів, зрозумів, що цей політ буде на межі усіх можливостей, які я тільки маю зробити. Тому що він був на гранично малій висоті, не більше 10 метрів. Це приблизно верхівки дерев, а то й нижче. І я розумію, що я так ніколи не літав, а зараз треба. І я маю слідкувати за своїм ведучим, який йде попереду. І як тільки я злітаю, я не знаю чого, дуже переживав і одразу сказав ведучому: "Миколайович, на місці. Все, погнали, з нами Бог". Весь політ намагався згадати хоч одну молитву, хоча я їх не знав, але потім придумав для себе молитву. І вже під час бойових дій, то ледве не кожного бойового польоту я цю молитву проговорюю до себе і дякую Богу, що живий.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання. З особистого архіву «Пумби»
І потім, коли ми підлітали до Києва, погода була дуже різноманітна. Ми злітали в центрі України — сонячно, підлітали до Київської області — хмарно. Підлітали до Києва — були опади: мокрий сніг з дощем. Ми пролітали над Києвом, над районом Позняки, і таке відчуття, що я тут був, я тут колись проїжджав на трамваї, тролейбусі, а зараз я тут пролітаю. І в той момент я ніби згадав все своє життя. Але Київ швидко промайнув. Потім — Київська ГЕС. Згадував, як я проїжджав по ній, і думав, що, можливо, це зараз варіант тут десь катапультуватися, ближче додому, потім дійти пішки, й все. Такі тривіальні відчуття були, але потім, як тільки ми підходили до бойового курсу, це саме та ділянка польоту, на якому вже все: ти маєш бути повністю озброєний, включити все своє обладнання і бути готовий завдавати удар. Коли тільки долетіли до тієї ділянки, одразу всі думки пройшли і я починав продумувати, як я буду уражати.
Як тільки ми вийшли під 90 градусів до цілі, почали повертати в сторону Київського моря, я побачив, як мій ведучий повертає в сторону моря, так низько летить, і він ледь крилом не чіпляє воду. Я розумів, що мені треба летіти не гірше, бо він бореться наразі за життя. Летить якомога нижче, якомога швидше, щоб його не побачили, не збили, не засікли. Як тільки ми пролітаємо море, бачимо ту дорогу, де мали бути війська противника. Ми нікого не побачили, тільки пусті вулиці, наче апокаліпсис. Ні людей, ні машин, і тільки одні світлофори, які мигають в аварійному режимі жовтим кольором. І так ти пролітаєш, починаєш дивитися і бачиш, як на обрії дуже багато диму, вибухів, десь за 10 кілометрів. І мій ведучий вирішив, що наша задача була завдавати удар саме по цій ділянці, але вже не було противника, то ми вирішили повертатися додому.
Після того як ми повернулися в сторону нашого аеродрому, ми летіли й неодноразово натрапляли на колони техніки, які під нами проходили. Я спочатку думав, що це ворожі колони, бо вони були в лісопосадках. І ми починали маневрувати, щоб у випадку, якщо по нас стріляє ракета, вона могла пройти мимо. Це малоймовірно, але це єдиний вихід. І саме через те, що ми дуже багато маневрували, бачили багато колон техніки, я вже на підльоті до аеродрому, десь за 30 кілометрів розумів, що в мене не вистачає пального. І мені не вистачить навіть долетіти до аеродрому. І я вже втратив із поля зору свого ведучого. Я тільки передав йому по зв'язку, що у мене пального залишилось 400 кілограмів, а 400 кілограмів — це дуже мізерна кількість пального. І я приймаю рішення підійматися якомога вище, що є небезпечно, але це єдиний вихід. Я підіймаюся якомога вище, шукаю той аеродром, де він знаходиться візуально, не можу його знайти, бо він якраз в тіні від хмар, а це дуже погано для візуальної видимості. Знаходжу і розумію, що у мене залишається 150 кілограмів пального й будь-якої миті може вимкнутися двигун літака. Я вже ставлю його на самі мінімальні оберти й просто маневрую до смуги. І така ситуація була, що до нас дуже багато літаків злетіли на той аеродром, які були не підготовлені до нього. І така картина: я заходжу на посадку і бачу, що прямо під мною літак, а мені треба його якось перескочити. Я його перескакую, додаю оберти, розумію, що все: якщо я зараз не сідаю, то маю тільки катапультуватися. Сідаю, зарулюю, вимикаю двигун, і мені кажуть: "А як ти взагалі долетів? У тебе пального немає взагалі". І це був мій перший бойовий виліт.
"Якщо хоч один москаль вбитий, а особливо тобою, це дуже гарний день"
Ви розказували про перший день, коли Ваш командир, Олександр Жибор, не повернувся з бойового польоту. Чи бачили Ви, як підбивали літаки побратимів, коли Ви летіли в парі?
Так, на жаль, я був свідком втрати трьох своїх побратимів.
Перший — Герой України Олександр Корпан (2 березня 2022 року кримчанин, льотчик Олександр Корпан, виводячи авіаційну техніку з-під ураження, врятував життя побратимів і цивільних людей. Він відвів свій палаючий літак від аеродрому та житлової зони, а сам не встиг катапультуватися. Олександрові було 27 років. Із першого дня повномасштабного вторгнення він захищав Україну. Посмертно указом президента йому присвоєне звання Героя України, — ред.). Через брак висоти він не встиг і не зміг катапультуватися. Він якраз переді мною злітав, і через те, що його літак почало клинити, він почав відводити його від людей, бо тоді на тому аеродромі дуже багато було народу та техніки. Це перший раз, коли я побачив куряву та чорний дим.
Другий раз — під час виконання бойових дій. Це був мій ведучий №1 в парі, Герой України Єгор Середюк.15 квітня 2022-го поблизу Ізюма загинув Герой України капітан Єгор Середюк. Ми тоді виконували завдання на Харківському напрямку в сторону населеного пункту Барвінкове. І я пам'ятаю, як нам дали координати, щоб терміново завдавати удар, і це якраз був наш крайній політ на день, бо ми літаємо тільки вдень. Вночі ми не можемо літати, бо в нас немає приладів нічного бачення. Су-25 не пристосовані для того, щоб літати вночі, але ми пристосовані, щоб повертатися безпечно вночі.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання. З особистого архіву «Пумби»
Це був вечір. Вже сідало сонце, і ми виконували стандартний удар, як ми завжди це робили. У мого ведучого вже був досвід близько 25 бойових вильотів, у мене тоді — приблизно 15. І після того, як він завдавав удар, почав відвертати назад в сторону аеродрому і знижував висоту, наскільки міг. Я також завдав удару, і я його бачив, спостерігав. Повертаю назад на 180 градусів, але я був вищий за нього, через брак досвіду, нерозуміння взагалі, що відбувається. Тобто я був під загрозою, але чомусь саме ракету запустили в його літак.
Я бачив цей момент, коли я лечу, дивлюся вперед, вліво на свого ведучого — і за ним така наче маленька голочка, в якій горить хвіст. І вона буквально за три секунди потрапляє в літак. Я за ці секунди встигаю крикнути: "«Акула-1», ракета, ракета!". І вона влучає в нього. Він летить прямо, загоряється один двигун, другий, потім, через дві секунди після того, як влучає ракета, він починає падати вниз. Я йому кричу: "Стрибай!". І він встиг стрибнути, але через те, що дуже пізно приземлився, у нього була груба посадка, то він приземлився прямо у вогнище від літака, який загорівся і зірвався. Потім казали вже наземні війська, які його забирали, що він ще йшов до них назустріч сам. І потім він втратив свідомість, і нам казали, що "він у дуже тяжкому стані, але ми його веземо". Та, на жаль, не довезли, він загинув вже під час транспортування.
Третій раз — коли я був ведучим пари. Це був політ на Запорізькому напрямку біля населеного пункту Новополтавка. Зі мною був ведений Герой України Сергій Пархоменко.Сергій Пархоменко загинув 14 травня 2022 року, виконуючи бойове завдання в Запорізькій області.
Він був мій побратим ще з університету. В той день був третій раз, як ми завдавали удар в тому ж місці, куди літали наші побратими протягом всього дня, з тим же самим напрямком удару, тими ж самими літаками, забарвленням. Є у нас така фраза у нашому підрозділі — "рука Божа". Тобто якщо у тебе щось не вийшло, ти потім прилітаєш, а тобі кажуть: "Дякую, що ти допоміг піхоті москалів знищили", і ти розумієш, що це не ти влучив, це "рука Божа". І тоді також, як "рукою Божою" ми тільки підлітаємо до точки маневру, і я розумію, що не ввімкнув камеру, а у цей момент мені в лобове скло врізаються ластівки. У мене все лобове скло в крові, грязі, кишках. Я нічого не бачу, виконую маневр, завдаю удару, відвертаю назад, розвертаюся і знижаюся, і кричу Сергію: "Принцеса-2". А він не відповідає. Мовчить, і як тільки я розвернувся під 180 градусів, я дивлюся в сторону нашої точки маневру і бачу знову цю куряву із диму і розумію, що Сергія збили. У мене одразу паніка, я не розумію, як це сталося. Я не розумів, чи його збив противник, чи, можливо, friendly fire (дружній вогонь, — ред.).
Розкажіть, по яких локаціях росіян Ви завдавали ударів? І чи були бойові вильоти на Чернігівщину?
Найперше, що пам'ятаю, — це коли з Сергієм Пархоменком ми йшли на Лисичанський напрямок. Був період, коли росіяни захопили Лиманський ліс. І вони просто вже вперлися в річку, не було ніяких мостів, то їм треба було будувати понтонні переправи. І нам сказали, що "хлопці, зараз вся артилерія поїхала на перенавчання, то єдина надія, щоб ви відпрацювали в допомогу артилерії". Це був новий напрямок для нас, і ми полетіли взагалі на інших літаках, бо наші літаки, з тим озброєнням, до якого ми готувалися, були не готові. Як "рука Божа", орієнтовно розрахував, де треба завдати удар. Ми ще летіли через Бахмут, коли він був підконтрольним Україні, виконали маневр, уразили, щоб хоча б одна ракета по комусь влучила, щоб хоч щось зробити. Ми з Сергієм налякані були, бо це нове завдання. Але нам подзвонили й сказали, що "хлопці, дякуємо вам, переправа поплила".
Ще політ, який я пам'ятаю, в сторону Авдіївки. Звичайний, стандартний політ із досвідченим веденим — 52 роки йому. Мені 28 років, я веду, так кажучи, діда на виконання бойового завдання. Виконую удар, і після того, як повертаюся, ворожий винищувач якраз в нашу сторону слідував. А ми маємо для того, щоб забезпечити свою безпеку, витримувати певну дистанцію до ворога, щоб він не міг випустити ракету в нас. Це умовно 100 кілометрів. Я завдаю удар, розвертаюся і бачу, що в мене один двигун відмовив. А на одному двигуні швидко не зможу піти. І мені ведений кричить: "Давай скоріше!". Я: "Не можу, двигун відмовив". Я згадую, що робити в такій ситуації. Перезапустив двигун, він вийшов на задані оберти, і ми вже з моїм ведучим, нам дуже сильно пощастило, втекли звідти. Але дуже багато було моментів, коли по нас запускали ракети, ми відходили, маневрували.
Розбиті російські позиції біля Серебрянського лісу на Луганщині, які атакував пілот «Пумба». З особистого архіву «Пумби»
Третій політ, ніколи його не забуду, коли ми вперше пішли працювати вночі. У нас був такий експеримент, бо ми вираховували, що в москалів певний час нікого немає в повітрі. І ми вирішили використати цей проміжок часу. Якраз це був дуже ранній світанок, а вилітати треба вночі було, щоб уразити. І це таке відчуття, коли ти на бойові дії ніколи сам не літав, а тут треба. Ніхто тобі не підкаже, ніхто не врятує, ніхто, якщо що, не скаже, де тебе збили, де твій літак впав. І ти летиш в повній тиші, земля ще не пробивається від сонця, і ти летиш і думаєш: Боже, яка благодать. І розумієш всі можливі плюси та мінуси. Плюси в цих польотах — те, що не було москалів, але навіть коли вони були, ти їх дуже гарно бачив в небі. Їх видно здалеку, інверсійний слід за ними. Мінуси з того, що це ніч, небезпечно, дуже близько до землі. І найголовніший мінус, коли ти пускаєш ракети, вона як великий бенгальський вогонь — світиться дуже яскраво. І треба літати з закритими очима, як кажуть. І ти такий натискаєш на кнопку пуску — закриваєш очі. І була не була. Це був Бахмутський напрямок. У мене був запис перехвату москальської розмови: "— Що ти тут мені розказуєш, яка авіація? Немає у них авіації. — Вони накрили мою посадку. У мене троє трьохсотих, четверо двохсотих". А ти коли повертаєшся після виснажливої задачі й чуєш такі перехоплення, це як бальзам на душу. Якщо день починається, або він пройшов, і хоч один москаль вбитий, а особливо тобою, це дуже гарний день. Бо усі, хто прийдуть до нас з мечем, від того меча і загинуть.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання випускає ракети по російським позиціям. З особистого архіву «Пумби»
Ще один, четвертий політ, коли ми випадково із моїм на той час ведучим залетіли на ворожу територію, десь на три кілометри, і вже починали розвертатися над москальськими позиціями. Це було дуже страшно, і після того польоту, я хоч не курю, але попросив сигаретку.
У мене був один бойовий виліт в сторону Прилук на початку повномасштабної війни. Тоді там були москалі, то ми літали завдавати по них удар.
"Пумба і Тімон"
Розкажіть історію свого позивного. Чому "Пумба"?
Річ у тім, що з початку війни у всього нашого підрозділу Су-25 був позивний "Акула". Бо наша минула емблема — з орлом, який протикає акулу, і в більшості на цій емблемі була акула у великому масштабі. Я не бачу в цьому логіки, але думаю, що вона десь така. Ми працювали в парі. Наприклад, якщо летять два літаки — це "Акула-1" та "Акула-2". І на війні без гумору ніяк. Бо ми не ми, якщо не маємо ні гумору, ні любові, ні сарказму, і ми не змогли б бути самими собою. І почали обирати, думати, який позивний обрати. І на початку я обрав позивний для себе, бо я був ведучий пари, тобто лідер серед двох літаків — "Принцеса". І літаки були — "Принцеса-1" та "Принцеса-2". Чому принцеса? Тому що ми неодноразово отримували радіоперехоплення від москалів: "Нашу позицію накрили. Хохляцька авіація, повторюю, акули накрили, позивний «Акули»". І мені стало якось дуже смішно, якби я почув ще один із радіоперехватів, і представив просто обличчя москалів, коли вони скажуть: "— Нас накрили. — Хто? — Принцеса накрила". Я просто цього чекав, але, на жаль, так і не дочекався. Був позивний "Принцеса-1" та "Принцеса-2", допоки мого веденого не збили, мого побратима Сергія Пархоменка, Героя України. І після того я змінив свій позивний, тому що вважав, що не має бути більше "Принцеса-2", це був тільки мій побратим Сергій.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба». З особистого архіву «Пумби»
Після того я обрав позивний General Glock. У перекладі з англійської — це "Генеральський Глок". Глок — це такий пістолет. Чому саме такий позивний? Бо тоді був дуже ображений, що під час перших трьох-чотирьох місяців повномасштабної війни бойових льотчиків не нагороджували достойно. І у нас люди сильно просили, щоб їх нагородили нагородною зброєю.Нагородна зброя в Україні — це відзнака, яка вручається за визначні заслуги, зокрема, у забезпеченні обороноздатності країни, захисті її кордонів, підтримці боєготовності військ, зміцненні національної безпеки, боротьбі зі злочинністю та захисті прав громадян. Бо пілот — це та професія, яка і так наражає на себе небезпеку. І можливість мати з собою нагородну зброю — це можливість захистити себе. У будь-якому випадку, у будь-якому місці, якщо ти її маєш, ти себе захистиш. І нас не нагороджували, а нагороджували — генералів, полковників, і це все висвітлювали, а нас тільки годували обіцянками. Казали, які всі молодці. І я літав General Glock-1, General Glock-2, що також було іронією, з референсом на наших генералів. Так я пролітав десь пів місяця, генерали зрозуміли, що це історія про них, і заборонили використовувати цей позивний.
Я розумів, що треба творити історію і все одно мати якийсь гумор. І що найсмішніше може бути, наприклад, у парі? Це може бути парний позивний. Наприклад, "Том і Джері", "Чіп і Дейл". Я собі вирішив вибрати "Пумба і Тімон". Бо я за статурою такий плотненький хлопчик. І "Пумба" англійською — Warthog, "бородавочник". "Ворток" в класифікації НАТО — це літак А-10. A-10 Thunderbolt II — американський броньований одномісний штурмовик, призначений для знищення танків, бронеавтомобілів та інших наземних цілей. Названий на честь винищувача-бомбардувальника часів Другої світової війни P-47 "Тандерболт".Тобто є якийсь референс, логіка. "Пумба" — це "ворток", а я також пілот штурмовика Су-25. І кожен мій ведений, хто зі мною літав, був "Тімон".
Чи доводилось пілоту "Пумбі" катапультуватися?
На щастя, ні. Бо, на жаль, у нас, у штурмовій авіації, є втрати. З 15 літаків, яких збили, у нас тільки двоє встигли катапультуватися.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба». З особистого архіву «Пумби»
Які дії пілотів під час оголошення повітряної тривоги?
При тривозі ми й надалі виконуємо свої завдання, тільки якщо немає прямої загрози для нас. Якщо є пряма загроза для нашої точки і є час, то заздалегідь передислоковуємо літаки. Якщо загроза в пʼяти-десяти хвилинах, то життя пілотів і техніків — важливіше за літаки.
Су-25 — радянський літак, і він є наживою для російських літаків Су-35 та їхньої ППО. Чи дійсно це так?
Це дійсно так, бо літак Су-25 — він є дозвуковим і по своїй суті малошвидкісним літаком. Максимальна його швидкість — тисяча кілометрів. І то, ця тисяча заявлена заводом-виробником — Радянським Союзом, а ми всі розуміємо, які цифри СРСР подавав. І чому саме Су-25 є дуже гарною наживою, бо саме з 2022-го — початок 2024 років ми виконували левову частку завдань по землі. А друга причина — ми не можемо швидко літати. І також ми літаємо плюс-мінус по тих траекторіях, які вже москалі вивчили, бо інакше не можна. Нам тільки треба, як то кажуть, ловити момент, як на рибалці. І ще, чому ми нажива, тому що льотчики виживають мало, бо ми знаходимося дуже близько до землі. Під час влучання будь-якої ракети немає часу, щоб ухвалити рішення на катапультування. Буквально дві-три секунди — і літак вже на землі. Максимальна наша висота — 7 000 кілометрів, бо у нас кабіна не герметична.
"Це другий пілот F-16, який загинув в Україні. Він був моїм «Тімоном»"
Чому для України так важливо було отримати F-16? Про це не один раз говорив і пілот "Джус"25 серпня 2023 року на Житомирщині зіткнулися навчально-бойові літаки Л-39: загинули троє українських пілотів: В'ячеслав Мінка, Сергій Проказін та Андрій Пільщиков. Останній — відомий ас із позивним "Джус". Його називали голосом української авіації, бо був одним із тих, хто лобіював важливість надання Україні сучасного озброєння. та закликав вище керівництво пришвидшити процес отримання цих "пташок".
Корифеї та засновники ідей в головах українських та американських верхів, — "Джус" і "Мунфіш". Під час відбиття одного з наймасовіших ракетних ударів 26 серпня 2024 року за штурвалом F-16 загинув льотчик Олексій Месь, позивний "Мунфіш". Йому було 30 років. Разом із пілотом Андрієм Пільщиковим, позивний "Джус", який загинув рік тому, Олексій адвокатував перед іноземною аудиторією сучасне повітряне озброєння, зокрема пояснював важливість надання Україні F-16.Вони були тими засновниками, які їздили в Америку, спілкувалися із представниками Сенату, спілкувалися із представниками влади, Міністерства оборони і Повітряних Сил безпосередньо, в Америці.
Я як представник штурмової авіації також на цьому наполягав. Тому що нам необхідні ці літаки, щоб допомогти працювати Су-25. Бо F-16 набагато краще мають обладнання, ніж наші винищувачі, такі як МІГ-29 і Су-27. Вони мають кращий радар, ракети та інше. І вони допоможуть протидіяти перевазі москалів у повітрі. Вони мають кращу ефективність під час прикриття, коли Су-25 завдає удар. Також я збирав на тренажери на F-16, для того щоб хтось із наших пілотів Су-25 мав змогу поїхати на навчання за кордон. І є такий, який поїхав, — Герой України Павло Іванов,Під час виконання бойового завдання 12 квітня 2025 року на літаку F-16 загинув 26-річний пілот Павло Іванов. на жаль, посмертно. Це другий пілот F-16, який загинув в Україні.
Він був моїм "Тімоном", з яким ми виконали не одне бойове завдання. І він мав можливість навчитися, він навчився і приїхав в Україну, і захищав її вже у ролі льотчика F-16.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання. З особистого архіву «Пумби»
А самі Ви не плануєте змінювати свою "сушку" на F-16?
Я поки що знаходжуся на тій посаді й на тому літаку, на який я вивчився. І змоги кудись поїхати безпосередньо не маю, бо у нас тільки одна бригада літає на Су-25. І нас замінити ніким.
Чи були випадки, коли підбивали Ваш літак?
Слава Богу, ні, але були відмови. Були деякі руйнування літака в повітрі, безпосередньо від того, що ми використовуємо ці літаки на дуже високих межах можливості. Було таке, що без шматка кіля (вертикальна площина хвостової частини літака (дирижабля) з прикріпленими до неї поворотними рулями, — ред.). То буває десь ракета не вийшла, застрягла, і ти не розумієш, чи, можливо, вона зараз з-під крила зірветься, чи, можливо, як тільки ти приземлишся. Але, як то кажуть, "рукою Божою" доходили до аеродрому назад.
Російський льотчик Красноярцев, якого збили у Чернігові, у мікрорайоні Масани тоді говорив, що не знав, куди летить, і що скидає бомби саме на житлові будинки. Ви як пілот із досвідом бойових вильотів як можете це прокоментувати?
Як про Красноярцева, так і про всіх пілотів Російської Федерації я можу сказати, що всі вони є злочинцями. Бомбардувати міста, завдавати ракетних ударів по житлових будинках, льотчик не може не знати, що він виконує. Він має підготуватися, зрозуміти, вивчити карту цілі, що там знаходиться, де там може бути ворог. Але коли пілот бомбардує просто околиці Чернігова, і взагалі будь-якого міста, а потім, коли його зловили, казати, що "я не знав, куди летів" — брехня. І моя русофобія ще недостатня, та я вважаю, їх треба нищити всіх. І, з однієї сторони, я не дуже радий, що його обміняли,Російського льотчика Су-34 Олександра Красноярцева, який бомбив Чернігів та застрелив із пістолета чоловіка, обміняли весною 2022 року на п’ятьох українських пілотів. але, з іншої сторони, це був єдиний вихід, щоб повернути наших хлопців. Я думаю, що він і зараз виконує бойові завдання. (Сам Красноярцев, із яким вдалося поспілкуватися журналістам Суспільного, сказав, що вже не літає, — ред.).
"Не так страшно загинути в польоті, як розуміння того, що на землі залишаться люди, які за тобою будуть горювати"
Що найважче для пілота?
Я думаю, що найважче — це розуміння того, що ти можеш піти, по-перше, непідготовлений до польоту. По-друге, ти можеш піти на ту задачу, в якій є недостовірна інформація. І третє — це втрата своїх побратимів. Все закручується навколо, на жаль, смерті. Одне із найстрашніших — коли ти втрачаєш когось із близьких, побратимів. І ти розумієш, що тепер твій обов'язок — тримати пам'ять і ніколи не забувати.
Не так страшно загинути в польоті, як на мене, як розуміння того, що на землі залишаться люди, які за тобою будуть горювати. Або тебе просто забудуть.
Ігор Пархоменко після загибелі сина завжди бере із собою в кабіну пілота його фотографію та перший політ присвячує Сергію, і лише другий зараховує собі. Ви не раз в розмові згадували вислів "рука Божа". Чи віруючі люди пілоти і який у Вас оберіг?
В англійській мові є таке слово superstitious (забобонний, — ред.). І пілоти — дуже забобонні люди. Як мінімум це було. Бо зараз такий момент, коли пілоти розуміють, що ми — саме ті, хто творить історію. Ми впроваджуємо нові традиції. Наприклад, ще з Радянського Союзу пішло таке, що не можна фотографуватися перед польотом. Я від цього забобону відійшов. Також, що не можна льотчику бажати гарного польоту — це також радянське повір'я. А я саме, можливо, вірю в карму, як то кажуть, і в Бога. Бог допоможе, якщо ти Його попросиш, а в карму, — не роби людям того, що ти не хочеш, щоб тобі зробили. Це золоте правило моралі, з етикету.
Лялька-оберіг з гербом України на шапці, яку «Пумбі» подарувала дружина. Пілот вірить, що цей оберіг допомагає в складних польотах на перших етапах. З особистого архіву «Пумби»
У мене є оберіг — лялька з гербом України на шапці. Я дуже сподіваюсь, що мені цей оберіг допомагає в моїх складних польотах на перших етапах. Я коли беру ляльку на бойові дії, то саджаю її у свою підвісну систему, щоб вона була поміж грудьми і дивилася в сторону противника. Щоб ця маленька дівчинка бачила, що я роблю, і допомагала мені за моїм напрямком попереду. А потім, як я вже повертаюся, коли все спокійно, я її дістаю і вішаю собі на приціл, щоб вона дивилася на мене, спостерігала і захищала мій тил позаду. Її подарувала мені дружина.
Знаєте, на війні, коли ти вже зневірився і немає ніякої надії, ти собі намагаєшся знайти те, в що ти можеш повірити. Те, що тобі може допомогти. І у мене є ця лялька.
Також Герой України Данило МурашкоКомандир ланки авіаційної ескадрильї 299-ї бригади тактичної авіації Данило Мурашко загинув, виконуючи останній політ 27 січня 2023 року на Донеччині. Винищувач противника випустив ракету, яка влучила у літак Данила. мені подарував значок, пін із логотипом NASA, бо я дуже люблю його як бренд одягу. І я його також вдягав під час бойових дій. Є білий пластиковий хрест, ще з часів АТО, мені мама подарувала. Я намагаюся все, що тільки мені допоможе, у що я вірю, тримати із собою. А найголовніше — віра в серці й в голові.
Пілот Су-25 на позивний «Пумба» під час виконання бойового завдання випускає ракету по російським позиціям. З особистого архіву «Пумби»
Що для Вас небо зараз?
На жаль, для мене зараз небо — це стрес, небезпека і моя праця. Чому стрес? Бо кожного разу ти хвилюєшся, переживаєш і не розумієш: що буде, що ні. Небезпека — через те, що навіть коли ти у звичайний, мирний час літаєш, все що завгодно може статися з літаком, і ти також можеш або катапультуватися, або ще гірше. А праця — тому що я пілот. І я маю це робити. Як би мені не було страшно.
Читати ще
Читати ще
Десантна операція у Маріуполі, теракт в Оленівці, полон та розмова зі Стівеном Сігалом, — боєць ГУР МОУ «Тритя»
