Підвал, ліхтарик і один антибіотик. Педіатр Роман Поляков із Чернігова розповів, у яких умовах лікував дітей, коли ворог атакував Чернігів.
«Найважче для лікаря на війні – це відсутність медикаментів. Перші тижні я приймав дітей і в підвалі, і з ліхтариком, під вибухами й обстрілами. До всього звикаєш. Але найскладнішим завданням було знайти для хворої дитини ліки у відрізаному від решти країни Чернігові. Іноді здавалося, що це неможливо, але знаходили, лікували, рятували. Бо жодна війна не триватиме вічно, а наші діти мають жити, мають бути здоровими
24 лютого я приїхав на роботу і зрозумів, що буду сам. У дитячій поліклініці працюють переважно жінки, які мусили рятувати своїх дітей. Я вирішив: якщо я тут один чоловік, то вся відповідальність, усі маленькі пацієнти тепер будуть моїми. Спершу їх було небагато, бо люди злякалися і не виходили з домівок або тікали з міста. Та потім почали приходити всі – і з міста, і з передмість, і з найближчих сіл.
Про це повідомляють у Міністерстві охорони здоров’я України.
Я був шокований, коли матері під обстрілами везли маленьких дітей у поліклініку навіть на велосипедах, бо дуже переживали. Уявіть, який стрес – війна. А коли в тебе ще й дитина з температурою під 40, цей стрес у тисячу разів сильніший. Тому я працював без вихідних. Спочатку їздив на виклики, а коли зникло пальне у місті, то ночував просто в підвалі поліклініки разом із трьома колегами.
Коли почалися безперервні бомбардування Чернігова, то там, у підвалі, ми й приймали дітей. Чуєш тривогу, хапаєш дитину – і в підвал. Це був жах, звісно. Але найгірша ситуація була з медикаментами. Аптеки не працювали, бо в них просто вже нічого не залишилося, все розкупили. У перші дні я пройшовся по всіх кабінетах на чотирьох поверхах поліклініки та зібрав усе. Ліки від фармацевтичних представників, якісь залишки жарознижувальних та антибіотиків. Цим ми і лікували наших маленьких пацієнтів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У перші дні війни привезли жінку без обличчя і юнака з відірваними ногами та рукою: як працювали ніжинські медики
Одного разу привезли дитину з температурою під 40. Я її слухаю – пневмонія. А антибіотика немає. Обдзвонив усіх, шукав для неї цей препарат. Було враження, що я – знахар у якомусь Середньовіччі, коли немає ліків від пневмонії. Та, на щастя, знайшов. Вилікували малечу, їй на той час було лише чотири роки.
Приїжджали також із ГРВІ, бронхітами, циститами. Навіть із такими хворобами, які ми зазвичай не лікуємо. Та всіх приймали, а що робити? Замість лабораторії користувалися тест-смужками, коли відключили електрику – лікували під ліхтариком. Сидиш, бувало, і чуєш вибухи, вибухи, вибухи. Так і працювали. Це була наша реальність. Це був наш фронт – берегти здоров’я дітей».
–
