Хобі багатьох жінок часто з часом переростає у власну справу, яка приносить не тільки власне задоволення, а й вдячних клієнтів. Так сталося з жителькою Михайло-Коцюбинського Світланою Савчук, яка настільки полюбляє кондитерську справу, що змогла під окупацією рашистів, коли не було світла і води, приготувати та порадувати односельчан тортом для іменника.
Світлано, розкажіть, як розпочалося ваше хобі? Як навчалися?
Займатися випічкою почала багато років тому. Як і багато хто, спершу робила торти на дні народження рідних. Приходили гості, їм подобалося і вони просили зробити і їм на свята. Отак через рекомендації і з’явилися перші клієнти. Для мене це хобі, дуже подобається ця справа. Зараз, благо, є інтернет і все можна там знайти, якщо є бажання. Дивилася різноманітні майстер-класи та шукала рецепти, далі пробувала сама робити. Дещо не вдавалося з першого разу, то вчилася на помилках. Інколи треба і п’ять спроб, щоб вийшло добре, але якщо справа до душі, то робиш і робиш. А імбирні прянички почала робити кілька років тому, ми з дитиною були в Чернігові на ярмарку і вона попросила мене купити такий. Їй дуже сподобався, я подумала, що треба і собі спробувати. Спробувала, то й пішла справа, прикрашати теж вчилася з інтернету. Можна сказати, всього, що вмію, навчалася самостійно.
Якщо це хобі, то яка ваша основна робота?
У повсякденному житті я – оператор газової котельні, 15 років уже працюю в АТ «Чернігівоблтеплокомуненерго». А випічкою займаюся вже у вільний час.
Чи допомагають вам рідні з власною справою?
Найкраща допомога – не заважати мені на кухні (сміється). А так, звісно, радіють зі мною, коли вдаються гарні тортики, коли клієнти задоволені.
Які найулюбленіші торти? Що частіше замовляють?
Моя дитина полюбляє «Спартак», а замовники замовляють різні бісквіти – білий, шоколадний.
Якщо казати загалом про замовлення, то, звісно, їх зараз менше, ніж до війни. Люди так не святкують як раніше. Найчастіше це для маленьких діток торти роблю, на 1, 2, 3 роки. І для людей у віці, наприклад, для 75-річної бабусі. Бо рідні кажуть, що зараз подаруєш, то хоч чаю з тортиком разом поп’ємо. І для військових замовляють дружини, які хочуть порадувати своїх чоловіків. Бо вони зазвичай додому приїжджають на кілька днів. Так як раніше замовляли – на 25-35 років – майже немає. Ось після Нового року в мене було замовлення для дитини на 1 рік і для військових.
Ви проживаєте за містом, до того ж ще й у період активних бойових дій були в окупації. Розкажіть, як пережили той страшний місяць.
Так, ми живемо у селищі Михайло-Коцюбинське. До Чернігова – 20 кілометрів, із перших днів нашою вулицею рухалася техніка рашистів, які хотіли прорватися до міста. Ходили вони селищем по домівках, просили продукти, аби поїсти. Хотіли навіть танки поставити в нашому дворі, але я вмовила їх не робити цього, бо в нас маленька дитина. То добре, що не зробили цього, але вже як відходили, то відстрілювалися, і по селу були прильоти. Один був неподалік нашого дому, то в нас досі нема двох вікон на веранді.
Але я примудрилася навіть три торти за час окупації зробити. Одного разу в місцевого чоловіка був день народження, і його дружина почала просити мене, аби я зробила ну хоч якийсь тортик. У мене були певні запаси продуктів, бо я зазвичай їздила до міста на закупи і брала так, щоб вистачало на деякий час, адже кожного дня до міста не наїздишся. Мікрохвильовка не працювала, міксер також, бо світла ж не було. Працювала тільки стара газова духовка. Отак із того, що було в запасах, завдяки рукам і старій духовці вийшов тортик. А замовники сказали, що то був найкращий торт за все їхнє життя.
Наскільки важче тепер займатися кондитерською справою?
Ціни дуже зросли, наприклад, на яйця. А для бісквітів це основа. Та й усі інші продукти, фарбники, прикраси. Якщо до війни середня ціна за кілограм торта була 250-300 грн, то зараз уже 400 грн. Так і якесь приладдя, формочки для тих же пряничків теж коштують дорожче. Щоб з’їздити до Чернігова і назад, треба 100 гривень заплатити.
Клієнти переважно в мене з мого села та навколишніх: Кархівка, Пакуль. Є, звісно, і з Чернігова, але поменшало. Багато людей виїхало, як і інших кондитерів. Я раніше замовляла фігурки з мастики, бо сама їх не роблю, то ось уже дві знайомі дівчини поїхали за кордон.
Світло вимикають по шість годин, то й зв’язок одразу пропадає.
Але я цю справу дуже люблю, то як тільки є час і трішечки коштів, то одразу щось придивляюсь в інтернеті. То насадки, то прикраси, не можу без цього. Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться нашою Перемогою, то приводів для свят побільшає. Вірю, що все буде добре!
Які плани на найближче майбутнє?
Рідні з Чернігова ще восени відрили невеличку кав’ярню, то допомагаю їм зі смаколиками. Переважно це імбирні прянички. Робимо патріотичні та святкові, ось із новорічною тематикою робила. А тут уже скоро і до Дня закоханих треба робити, а там і весна скоро. Сподіваюсь тільки на краще, в нас гарні, добрі, працелюбні люди, які заслуговують на мир у своїй державі. То бажаю всім найскорішої Перемоги!
Спілкувалася Марина Кирієнко
