Нині надзвичайно тяжкий період для українців. Але, як кажуть, часів не вибирають. На Чернігівщині особливо тривожно жителям прикордонних громад. Але попри всі негаразди й обстріли, люди там живуть надією на скору українську Перемогу і щоденними господарськими турботами. Знаходять час і на хліб для розуму, тобто на читання.
У селі Тур’я працює філіал Сновської публічної бібліотеки. Після вигнання ворогів із Чернігівщини свої двері для читачів бібліотека відчинила аж у листопаді. Утім, для людей це була радісна подія, бо дозвіллям у селі перебирати не доводиться.
Що читають у селі, про ситуацію на початку повномасштабного вторгнення і бажані зміни в закладі – в розмові з Оленою Єфименко, бібліотекарем Тур’янського філіалу Сновської публічної бібліотеки.
Пані Олено, як давно ви бібліотекар і в яких умовах працюєте?
На своїй посаді я три роки. Я прийшла замість бібліотекаря, яка пішла на заслужений відпочинок. До того ж, раніше бібліотека розміщувалася у старому приміщенні, де був шкільний інтернат. Але потім її перемістили в приміщення сільради – у велику кімнату, де раніше збиралися депутати. Відповідно, тут увесь книжковий фонд, точка вай-фай, комп’ютер. І взагалі затишно, взимку тепло, бо опалення від сільради.
Читальна зала на 15 місць, то можна приходити і читати літературу. Є такі читачі, що додому книжки беруть.
70% літератури у нас – російська. Російські книжки ми потроху списуємо. Українською мовою мало книжок. Нині також особливо мало дитячої літератури. Із періодики Сновська публічна бібліотека передплатила нам тільки газету «Промінь» – нашу районку і «Газету для жінок». Хоч до широкомасштабного вторгнення багато періодики отримували, зокрема дитячі газети й журнали.
До речі, нині на сільраду передплачують газети «Чернігівщина» і «Гарт», то мені в бібліотеку також дають користуватися.
Читачі до бібліотеки стежку не забувають?
Читачі ходять. Хочуть газети читати, новини дізнаватися. Хоча раніше людей більше приходило. Мабуть, не мають настрою для читання. Окрім того, влітку завжди більше господарських клопотів, городи треба обробляти, сіно заготовляти, ягоди почнуться.
Що у селі люблять читати?
Жінки – романи, а чоловіки – детективи. Але знову ж була ситуація, що чимало таких книжок – російських авторів. Не знаю, чому так було в нашій державі, що книжки друкували російською мовою, а не українською.
.
Бібліотеки нині – це не лише книгозбірні. Різні заходи у вашому закладі відбуваються?
Щоб бібліотека трималася на плаву, постійно придумуємо дитячі заходи. Щоб діти знали, що є бібліотека, книжки, що треба читати. Звісно, простіше було, коли діти ходили до школи, то дорогою і до бібліотеки заходили. А нині треба обдзвонювати, запрошувати цукерками. Нині й повітряні тривоги часто лунають, то за дітей страшно. Зберуться докупи, а в нас тут прикордонна зона… Лячно. Але діти прибігають.
Пригадайте, будь ласка, якою була ситуація на початку повномасштабного вторгнення?
Хоча 24 лютого все почалося, ми прийшли на роботу. Наш староста Олександр Артюшенко розповів, яка ситуація, та й усі знали вже, бо постріли було чутно. А з роботи нас відправили на простой. І торік на простої ми були до листопада. І нині не на повну ставку працюю, а на 0,75.
А в той час до бібліотеки все одно приходила, переживала за українські книжки. Бо ходили чутки, що росіяни можуть їх спалити. Та й переживала за комп’ютер, щоб усе ціле було. А на сільраді в нас же українській прапор висів, то всяке могло статися. Якщо відверто, то я книжки ховала – твори Шевченка, Лесі Українки й інші книжки.
Свої двері для читачів бібліотека відчинила в листопаді минулого року. Люди дуже раділи, що хоч щось у селі є. Бо школа нині не працює, навчання дистанційне. Для села дуже добре, що є бібліотека, бо більше й піти нікуди. А так можна книжку почитати, новини дізнатися. Позачиняти всі заклади можна, але ж потім їх ніхто не відкриє. І село поволі тоді помирає.
Люди якого віку до бібліотеки приходять?
Середнього, пенсійного і школярі, звісно. Адже їм на літо вже дали списки літератури для читання. То вони книжки беруть.
Чого для бібліотеки хотілося б?
Щоб заклад працював. Багато нових книжок, зокрема й дитячих. Щоб приємно книжки було до рук брати. Щоб не були вони старі й зашарпані, які постійно підклеюємо.
До речі, нині є попит на книжку авторів ЧЕЛАЙН «Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни». І нині вона в людей на руках, читають.
Які взагалі настрої в людей у селі, якими сподіваннями живуть?
Усі вірять, що буде українська Перемога. Але нам щодня нагадують, що розслаблятися не можна. У нас болюче питання – село Єліне, яке поруч і яке постійно під обстрілами. У нас добре чутно, як його обстрілюють. Звісно, всі переживають. Із того села до нас у село відселилося чимало людей. Хто на квартирі живе, а хто вже й купив хату. Втім є люди, які сподіваються, що скоро все буде добре і що вони повернуться додому – до Єліного.
–
Спілкувалась Ірина Осташко
Фото – Олени Єфименко
