Ігор Ірха з Покошичів у 18 років, на відміну від своїх тодішніх однолітків, ухвалив свідоме рішення та пішов на службу в армію. Бути сильним і вправним та захищати Україну було його мрією. І надворі якраз був 2020 рік.
Щоправда, Ігор Ірха зізнається, що мав певні проблеми з серцем. Про це дізнався ще у 16 років, коли проходив медкомісію, аби отримати приписне посвідчення – перший військово-обліковий документ для юнаків. То надалі переживав, що його можуть не взяти в армію.
«Але коли настав час, хлопці домовилися за мене. То під час проходження медкомісії мені написали, що придатний», – розповів Ігор Ірха.
Так, у 18 років, він підписав контракт. Одразу потрапив до 72-ї окремої механізованої білоцерківської бригади імені Чорних Запорожців. У Білій Церкві пробув, напевне, два тижні, і потім уже разом з іншими хлопцями Ігоря направили на проходження курсу молодого бійця.
Навчання тривало півтора місяця, далі мало бути фахове навчання на гранатометників, але відчувалася нестача механіків-водіїв, тож молоді бійці залишилися там, де були, на півтора місяці – щоб пройти фахове навчання на механіка-водія БМП1, БМП2.
Після цього навчання одразу рушили до Авдіїївки.
«Це був 2020 рік, звісно, війна була, але не така, як після повномасштабного вторгнення», – сказав Ігор Ірха.
Поки мама не знала
До речі, свій намір піти до війська хлопець приховував від мами.
«Мама дізналася вже, як я повністю підготував усі документи і мав припис із направленням, тоді я вже сказав, що йду на військову службу. І я вже мав виїжджати до Білої Церкви для підписання контракту. І то я мамі не казав, що йду в бойову бригаду. Просто сказав, що буду проходити службу в Білій Церкві. Тільки після того як два місяці пробув у зоні бойових дій, в АТО, розповів, що я в Авдіївці. А раніше щось намагався вигадувати: не можу говорити, бо зв’язку немає, проблеми з телефоном, що в наряді й таке інше», – зазначив Ігор Ірха.
Бойовий шлях
У зоні АТО молодий боєць пробув приблизно 9 місяців. Потім мав 30-денну відпустку. Далі була підготовка, як уже Ігор Ірха зрозумів згодом, до широкої війни.
«Багатьох хлопців відправляли на підвищення військової кваліфікації, вони отримували нові спеціальності. І тоді в нас уже були джавеліни, то вчилися стріляти з них. Були навчальні тривоги. Але ніхто нічого не казав, що буде страшніша війна», – згадав Ігор Ірха.
До повномасштабного вторгнення він увесь час перебував на військовій службі.
«23 лютого 2022 року нас о 17-й годині вечора підняли за бойовою тривогою. Уже вантажили машини на платформи, готувалися до виїзду в бік Києва. Але що насправді відбувається, ми взагалі не знали.
На шляху до столиці вже почалися обстріли. І з інтернету довідалися, в чому річ», – сказав Ігор Ірха.
Підрозділ, у якому служив боєць, перебував поблизу Мощуна, що під Києвом.
«Деякі позиції в нас були в самому селі. Загалом моя рота була розтягнута на дев’ять кілометрів, де ми тримали оборону. Дехто окопувався в лісі, хто був у селі – розташовувався за будинками над річкою. Загалом було дуже складно. Напевне, перший день, як ми прибули, нас ніхто не чіпав, а потім почалися постійні обстріли.
Ми бачили, як літають гелікоптери, як спускається російський спецназ через стропи, в бік Гостомеля.
А вже в березні росіяни змогли пройти через переправу, перекинули понтонний міст. І вже були бої в самому Мощуні. Росіян було дуже багато.
Ми виїжджали на бойовий рубіж до річки та відкривали вогонь по ворожих колонах, а вони навіть не розуміли, що відбувається. Були як запрограмовані роботи. Як розбивали колони, вони розбігалися в різні боки і вели стрілянину хтозна по кому», – розповів Ігор Ірха.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яку зарплату у 2025 році отримував Атрощенко у Чернігівській міськраді
За його словами, багато росіян, які зайшли у Мощун, уже мали трофейні речі, які відбирали в цивільних українців.
«Товариш показував відео, як у загиблого російського військового в руках були затиснуті українські копійки. Також хлопці розповідали, що росіяни запихували за бронежилети планшети, долари. Але я сам такого не бачив, бо мені якось огидно було чіпати ті тіла», – зізнався Ігор Ірха.
Також серед росіян було багато строковиків, це було зрозуміло з військових квитків. Але ні в кого з них не було телефонів, були лише рації. То українські військові слухали їхні розмови, зокрема про те, що вони хотіли підірвати місцеву фабрику, яка виготовляла фарбу.
«Втрати серед росіян були дуже величезні. Все було всіяно їхніми тілами. Приїжджали великі машини, як самоскиди, і в них завантажували ті тіла, настільки їх було багатезно», – згадав Ігор Ірха.
Щойно ворог залишив північні області України, приблизно три тижні відбувалося доукомплектування в чорнобильській зоні. І далі був шлях до Донецької області.
«Тільки-но ми прибули в смт Удачне, прилетіла ракета. Нам пощастило, що машиніст став на іншу колію. Завдяки цьому всі уціліли. Це дуже велике везіння було.
Після того нас повезли до сіл, що були перед Бахмутом. Наша рота стояла в селі Кодима. І ми міняли хлопців із 30-ї бригади. І щойно ми зайшли на позиції, почалося пекло. Бо підтягнулися російські спецпризначенці. Вони мали велику перевагу в техніці й артилерії. І їхню артилерію не можна було ніяк уразити. Обстріли були 24/7, постійні фосфорні й касетні бомби. Вони нас потроху витискали, ми мали великі втрати. А закінчували ми тримати оборону в самому місті Бахмуті», – розповів Ігор Ірха.
Оскільки бригада була укомплектована особовим складом менше як на 30%, її перекинули на більш спокійний напрямок – Вугледарський. Спочатку там переважно відбувалися артилерійські бої. А згодом почалися безперервні штурми. Витримати все це було надзвичайно складно. Зокрема, Ігор Ірха отримав поранення.
Нині вже рік як він не у війську.
«Я звільнений. Бо у мене батько – зниклий безвісти. І сам я після поранення дуже довго лікувався, тяжко давалося відновлення. І мама, і дружина, яка також військова, казали, що воювати – вже не з моїм здоров’ям», – сказав Ігор Ірха.
Кохання на війні
Ігор Ірха зустрів свою майбутню дружину, коли приїхав у бойову відпустку після АТО до Білої Церкви. Майбутня дружина Ігоря, яка сама родом із Житомирщини, є медиком, вона якраз прийшла підписувати контракт. Пара служила в одному батальйоні, але в різних ротах.
Після того як ворог відійшов із Київщини і було переміщення підрозділу до Чорнобильської зони, закохані вирішили скористатися нагодою й уклали шлюб. Але це був лише розпис у РАЦСі, без обручок й підготовки, а святковим вбранням була просто чиста військова форма.
Ігор Ірха каже, що бажання одружитися було ще до повномасштабного вторгнення, але не складалося.
Війна поки не дала нормально пожити сімейним життям
Після армії Ігор Ірха приблизно пів року займався підприємництвом. Але потім його дружина перевелася до 9-ї бригади безпілотних систем і він поїхав за нею до Одеської області. Там трішки попрацював на «Новій пошті».
«Війна поки не дала нам нормально пожити сімейним життям. Ми постійно на відстані.
А нині я в Києві, працюємо з товаришами у сфері ремонтів. Намагаюся, аби працювати не на когось, а на себе. Пробую шукати замовників. І хочеться спокійного життя без війни», – пояснив Ігор Ірха.
Ірина Осташко
Фото – Ігор Ірха
–
