Вони працювали у червоній зоні, виїжджали на першу лінію оборони, потрапляли під обстріли у фактично повністю заблокованому Чернігові. У кожного з цих медиків своя історія і свої спогади з тих моторошних березневих днів. Попри це, вони виїжджали на десятки викликів щодоби.
Поміж блокпостів, поміж снарядів — якомога швидше доїхати, якомога швидше евакуювати. Так описує свою роботу водій швидкої Антон Атрощенко.
Лікарка Катерина Клепалова зізнається, що під час виїздів ніколи не знали, чи повернуться сьогодні додому.
— Було складно, небезпечно. Було таке, що автомобіль пошкодив колесо по дорозі до лікарні і тоді ж почався обстріл.
Вона пригадує: у перші дні було особливо важко, бо тоді ще ніхто не знав правил війни: де ворог, куди бігти для сховку, що робити під час таких подій. Попри все, вони знаходили порятунок у роботі: без страху та паніки просто виконували свою роботу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Післявоєнний Чернігів: як відбудовується місто (Відео)
Тоді в Чернігові залишилася третина штату, тож доводилося працювати понаднормово. Від першого дня медики оселилися на роботі — так почувалися безпечніше.
На їхній станції майже місяць не було світла, газу й тепла, тож їжу готували просто неба. Щодня вони готували борщ у казані на відкритому вогнищі, ловили щастя у таких дрібних моментах та раділи — прожили й цей день.
Найстрашніші моменти багатьом із них досі сняться. Для фельдшера Олександра Гнипа було важко бачити поранених дітей. А ще — боявся за своїх колег.
Дівчатам по 25 років, а вони виїздять на першу лінію оборони.
У квітні медиків, звиклих до боїв, лякала тиша. Їхати на виклики стало моторошніше. Лікарка Гюльшен Младенова розповідає: після затишшя починалися ще жорстокіші обстріли.
— Коли ми дізналися, що росіяни пішли з нашої області, то виїхали в місто. Було так добре розуміти, що нас ніхто не намагається вбити й ми можемо спокійно працювати.
Більше детально дивіться у сюжеті.
–
Джерело: Вікна
