Письменниця з Борзнянщини Любов Яновська

30 липня минає 160 років з дня народження Любові Олександрівни Яновської, письменниці, членкині Української Центральної Ради, діячки «Просвіти».

Народилася 30 липня 1861-го в селі Миколаївка Борзнянського повіту на Чернігівщині, в маєтку бабусі Любові Боголюбцевої, рідної сестри Ганни Барвінок. Навчалася в Кременчуцькому пансіоні, закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат. Цікавилися філософією, гарно співала і їй пророкували артистичну кар’єру (принц Ольденбурзький пропонував стати його стипендіаткою та за власним бажанням обрати консерваторію для навчання), однак душа до того не лежала: «…коли приходили хвилини натхнення задля якоїсь фантазії, то приходили вони дуже рідко і на короткий час, і в тих фантазіях своїх я ніколи не могла виявити гаразд своїх юнацьких переживаннів, а перо чи олівець були мені завжди немов слухняніша за клавіатуру й мій щоденник був мені багацько дорожчий за ті романси, ноктюрни й вальси, що я іноді компонувала», – згадуватиме пізніше. Вона обрала літературну та педагогічну діяльність.
Деякий час працювала домашньою вчителькою в Лубенському повіті, займалася самоосвітою, вийшла заміж за ліберального дрібного поміщика Василя Яновського, старшого на 20 років.
Перші твори писала російською – батько, колишній військовий, карав дітей за вживання українських слів. Мати займала протилежну позицію, сім’я зрештою розпалася, з двома дочками вона поїхала в Петербург, однак незабаром померла і діти повернулися до батька. Та згодом Любов Яновська перейшла на українську мову. Авторка близько 100 оповідань, повістей, романів, в яких виявила глибоке знання народного життя та людської психології. Серед найбільш відомих – оповідання «Смерть Макарихи» (1900), «Ідеальний батько» (1900), «Два дні з життя» (1905), драма «На Зелений Клин» (1900), повісті «Городянка» (1901), «Тайна нашої принцеси» (1911), «Мій роман» (1917), п’єса «Лісова квітка» (1903), комедії «З малої хмари великий дощ» (1903), «Блискавиця» (1903)..
Під впливом Володимира Шемета брала активну участь у громадському житті, відстоювала українські мову, літературу, культуру. У Києві, де мешкала з 1905-го, очолювала секцію драматургії в місцевій «Просвіті», влаштовувала літературно-мистецькі вечори, популяризувала творчість Тараса Шевченка. Як поборниця жіночої емансипації організувала Жіноче зібрання. Член Всесвітньої ліги жінок, учасниця першого російського жіночого з’їзду в Петербурзі (1908), делегат Міжнародного жіночого з’їзду в Стокгольмі (1911). Серед її друзів – Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Сергій Єфремов, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Борис Грінченко та інші відомі діячі того часу.
Софія Русова писала у спогадах, що вона працювала «коло українських справ з якоюсь гарячковою відданістю». Діяльний член Українського клубу, часто виступала там то як добра піаністка, то як письменниця з читанням своїх ще не опублікованих творів. «Видно було, — писала С. Русова, — що вона користувалася симпатіями київського українського суспільства…».
Смерть чоловіка, Перша світова війна, погіршення здоров’я – після 1916-го перестала писати, хоча взяла участь в організації Українського національного театру (1917). Була членкинею Української Центральної Ради. Заробляла на життя приватним вчителюванням, а останні десять років була прикута до ліжка.
Померла 20 листопада 1933-го в Києві. Похована на Байковому цвинтарі.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

Источник: format.cn.ua