Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.
Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.
До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.
Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?
23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.
Чи могли ви виїхати з села?
Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.
24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.
Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.
З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.
Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо — тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів.
.
Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?
Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.
Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.
Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?
Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.
Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.
Як поводили себе окупанти?
У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.
А як місцеві жителі?
Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.
Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.
На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.
То ви справжній герой…
Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.
Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги.
Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.
І кожен — герой.
–
Джерело: Освітній дім прав людини у Чернігові
Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».
Переклад з білоруської: Дар’я Данова
