Театр у всі часи був місцем, де людина могла забути про все і повністю поринути у світ, створений акторами, режисерами, костюмчиками, оркестром і численними працівниками цього храму. Утім, із початком війни про вистави жителям Чернігова довелося забути, адже коли з неба падають бомби – світ перевертається і завмирає.
Про те, як війну зустріли та проживають наші актори, цікавимось у Євгена Бондаря – актора Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.
Актор у театрі служить. Тобто фактично це його другий дім, а трупа – друга родина. Як ваша театральна родина зустріла той жахливий ранок?
Мабуть, як і всі. Особисто моя родина прокинулася від вибухів, від сирени і десь близько 12-ї ми перебралися в укриття. І пізніше туди підійшло багато наших акторів, актрис і ми разом були в укритті. «Театр – другий дім», так, є такий вираз, тож можна сказати, що ми були вдома, з родиною. Як сказати, зустріли всі приголомшено, якщо не використовувати більш вульгарне слово. Наш колектив доволі дружній, а під час небезпеки ми ще ближчими стали. Підтримували, допомагали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Через сміх долаємо розпуку: у Чернігові пройшла прем’єра вистави «Приборкання норовливого»
У нас одна актриса була вагітна на той час (зараз вона вже народила), і там якісь процеси відбувалися, я не сильний у цих жіночих справах, і потрібно було їхати в пологовий, а на той момент небезпечно було туди їхати. Не було чим і небезпечно. Інший наш актор волонтерив, багато хто з наших волонтерив у той час, і от у нього автомобіль і він там гасав містом, доставляв усе. І ми йому зателефонували: «Дімоне, давай сюди. Світлана народжує». Він прилетів, сіли до нього в автомобіль, вони поїхали в пологовий, а там стоять наші танки посеред дороги. А в неї щось там відбувається, часу немає. Вони вискакують, бігають коло того танка, нікого немає. Світлана потім розповідала: «Сиджу в машині, бачу, як мій чоловік із Дімою стоять на дорозі і намагаються зіпхнути танк, тому що нам треба їхати в пологовий». Були дружніми і помагали одне одному. Ми там усі одне одного знаємо: з Молодіжного театру, з Лялькового переписувалися, контролювали процес, хто, де, що.
Звичайні люди кажуть: «у будь-якій незрозумілій ситуації лягай спати». В акторів ця фраза трохи змінилася і замість «лягай спати», вони кажуть «репетируй». А як у ситуації з війною? Тим паче, майже вся трупа була в одному укритті. Репетирували?
Були такі думки – як жарт. У нас через війну зірвалися дві прем’єри, одна повинна була бути на початку березня, а інша – на День театру, 27 березня. В якийсь момент у нас в укритті були обидва режисери і вони сказали: «Ну, так що? Не втрачаймо часу. Поїхали». Якось так сталося, що й акторський склад був увесь потрібний. Ми не влаштовували жодних вистав, а от наші діти концерт через день влаштовували: співали, сценки розігрували.
Чим сьогодні живе театр? Адже зараз у нас в області відносна тиша і люди хочуть отримувати більше духовної їжі. Чи відновлюєте роботу? Щось репетируєте?
Після завершення – я завжди вживаю вислів «після звільнення Чернігова» – я одразу пішов у ДоброБат «Іскра Добра» і ми відбудовували Бобровицю, Новоселівку і так далі. Я й зараз цим займаюся, так переживаю. А театр, слава Богу, зараз відновлює повноцінну роботу, наскільки вона може бути повноцінною в цій ситуації. І є плани на повноцінні постановки. Зараз відбуваються репетиції. Багато роботи зараз із відновленням репертуару, бо не всі актори ще повернулися. Тому зараз багато роботи спрямовано на те, аби відновити той репертуар, який є вже в театрі, і потроху починаємо складати плани на майбутнє.
Світле майбутнє – те, про що мріє кожен українець. І воно обов’язково буде, адже наша нація бореться за нього. Бореться на всіх фронтах.
