Воїн з Чернігівщини Василь Дідиченко повернувся з російського полону. Героя зустрічали в рідній Носівській громаді. На площі привітати і подякувати воїну зібралися земляки.
Новина про звільнення нашого земляка 10 квітня 2023 року стала для всіх радісною і хвилюючою. Найбільше ж, очікували на неї мама, Надія Дмитрівна, велика родина, адже у Василя ще вісім братів та сестер, племінники і його ще одна тепер сестра – дружина найменшого брата Станіслава, Вікторія, яка, власне, і взяла на себе всі турботи по наближенню його звільнення.
Про це повідомляє пресслужба Носівської міської ради
Василь був мобілізований у березні 2022 року і потрапив служити у славнозвісну 95-ту ДШБ гранатометником.
Його підрозділ виконував завдання на Харківщині. Позиції змінювались одна за одною, адже квітень 2022 був пекельним і для ворогів, і для наших хлопців. І коли 5 квітня підрозділ отримав чергове завдання, посадка, де висадилися наші хлопці та позиція в полі, де був Василь, опинилися в кільці. Перевага ворога чисельністю була у кілька разів. Один побратим загинув на місці, їх, п’ятеро, були захоплені в полон 6 квітня. Серед полонених було троє військових з Носівки. На сьогодні, двоє вже звільнено з полону через обмін. Це Ярослав Сорока та Василь Дідиченко.
Зрозуміло, що перебуваючи в нелюдських умовах, нашим хлопцям довелося не просто проходити обстеження лікарями, а й лікування та реабілітацію в медичних закладах. Ярослав Сорока ще перебуває на лікуванні.
Попереду у Василя Дідиченка ще довготривале лікування та відновлення, та найголовніше, що він живий і вдома!
У полоні воїн пробув 369 днів. Це була справжня каторга, сучасний концтабір, де кати, які щодня били, знущалися всіма методами, притаманними фашистам, називали себе при цьому нашими «братами». Відразу, як їх взяли в полон, тримали в окупованому Донецьку, далі перевезли в старий оскол, потім була колонія в тулі. Про це він дізнавався вже після прибуття. Адже полонених перевозили в мішках на голові та кайданках, гелікоптерами, погрожуючи щоразу просто викинути під час польоту.
У камері від 10 до 24 чоловік. Підйом о 6-й ранку, 16 годин стоячи, під забороною навіть присісти, від цього дуже набрякали та боліли ноги. Тричі в день давали пити, харчували один раз на день, о 15.00,тим, що важко назвати їжею, природні потреби дозволяли справити також тричі в день… Били постійно, часто використовували електрошокер. Крім того, постійно принижували, ламали морально, змушували співати гімн росії тощо. Якщо було дуже погано, в медпункт краще не звертатися, бо тамтешні «ескулапи» так надавали допомогу, що ставало ще гірше…
За рік і 4 дні перебування в полоні Василь схуд на 24 кг, «заробив» собі купу хвороб, які потребують довготривалого та вартісного лікування.
Але це все вже можна пережити, головне, що живий і вирвався з того пекла на землі, яке створюють полоненим українцям рашисти.
Вікторія поділилася, як непросто було вирішувати кожен крок, наближаючи подію 10 квітня. Найскладніше було довести, щоб його включили в списки полонених. Все вдалося, бо стукали у всі двері, які лише можливо. Однак коли вже здавалося залишалося лише чекати, зателефонували з координаційного центру по обміну і повідомили, що в черговий обмін тілами, в списках є Василь Дідиченко… Після проведених процедур впізнання, з’ясувалося, що то однофамілець…
З моментів, які важко викреслити з пам’яті, як кілька днів після того, як Василь перестав виходити на зв’язок, його телефон був в мережі, а на сторінці у соцмережах надходили вітання друзям та рідним… Це так «розважалися» «російські брати», які привласнили собі телефон полоненого, ще й переписувалися з нього з рідними, принижували, погрожували…
Або ще один момент: співпраця з Червоним хрестом. Вікторія достукалася і до них, домоглася, аби представники тієї організації, відвідуючи колонії на території росії передали коротенького листа Василю, щоб він знав, що його чекають вдома. Передавали кілька разів, він писав так само, але жодного разу ні він, ні родичі не отримали жодної звісточки. Проте надія жила, як вогник, незважаючи ні на що. Хоча Вікторія не приховує, що часом руки опускалися, адже спілкуючись з такими ж родинами, які шукали своїх рідних на дорогах війни, ті чекання на повернення розтягувалися на три, шість років.
У Василя тепер це пекло позаду. Він впевнено стоїть на рідній землі. Слава герою.
