За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
Прислухаються до вибухів і чекають на перемогу – у відділенні стаціонарного догляду на прикордонні підопічні стежать за новинами. Там, за лінією кордону, у когось рідні, у когось – однокласники та знайомі, які перестали з ними спілкуватися, а для когось ця війна – друга, яку побачили на власні очі.
Надія Гарбуз живе у відділенні стаціонарного догляду з літа.
"Привезли мене сюди. Я лежала місяць в лікарні, а з лікарні ось. Тут жінка лежача – за нею доглядають. Догляд гарний".
Жінка з села Тимоновичі. До кордону там, розповідає, з одного боку навпростець два кілометри.
"Там стріляли й худобу побили. Багато шкоди наробили. І тракторний стан розбомбили".
З іншого боку кордону залишились її дві доньки. З собою жодного фото.
"І не пускають сюди їх, а мене туди. Я ж не пішла одразу. А зараз не пускають".
Микола Міцук з іншого села – прикордонного Костобоброва.
Микола Міцук. ФОТО: Суспільне Чернігів"Та я от у школу ходив там на кордоні ж, то половина з сіл ходила до нас у школу росіян. І зараз друзів там скільки – і у Брянську, і скрізь. Однокласників. .. Як оце почалося – зв’язку нема. .. До цього телефонували".
Підопічні центру стежать за новинами, здебільшого по радіо.
"Ну що, новини які з фронту. То напад, он, дронів був знов, ракет на Запоріжжя. Біда кругом, та й по всьому. .. Іноді чуємо, як гупає тут, як обстрілюють тут же, то чутно ж теж", — розповів Сергій Швед.
Від Семенівки до кордону навпростець кілометрів 15. Обстріли прикордоння чутно і жителям цього будинку. У другу світову Палажці Карпеко було п'ять років. Це для неї вже друга війна.
"Тут щось як пролетіло, прогриміло утрьох, то отак сиділа, за ліжко трималися. Горе та й усе".
Тетяна Нікітіна. ФОТО: Суспільне Чернігів
Інша підопічна, Тетяна Нікітіна, теж каже, що чує інколи чує вибухи й це дуже лякає, та перепрошує за російську мову.
"Ну я за національністю росіянка, а 20 років живу в Семенівці. .. Як кажуть, національність та батьків не вибирають, то звиняйте, що я так розмовляю. Я за нашу Україну. Ну не можна так. Розумієте, не можна так. Чому мають наші українці так страждати. За що? Тут люди добрі, чуйні. Квітуча країна – за що з нею так, руйнувати?"
Найважче було тут, у будинку, коли Семенівкою їхали танки, розповідає завідувачка Алла Коноваленко.
"Танки їхали, а ми йшли. .. Ніхто не кинув наших підопічних. Я дуже вдячна нашим дівчатам. Якщо інші організації сказали: «Побудьте вдома, пересидіть», то нам пересидіти не можна. Нас чекали люди".
А потім не працювали магазини.
"Тоді ж в магазинах нічого не було – ми в магазинах купуємо продукти: масло, олію. Звісно, тоді було важко. І сало приносили з дому, і жири".
Алла Коваленко. ФОТО: Суспільне Чернігів
Тому зараз запаси продуктів, які не псуються, навіть у неї в кабінеті.
"Консерви, тушонки залишаємо на «чорний день». Поставили й нехай стоїть – хтозна, що буде".
Відділення опалюється котельнею лікарні. На термометрі 20 градусів. Підопічні розповідають, що в палатах тепло. За словами завідувачки, світло в них не відключають, однак до відключень готувалися, а міська рада надала ліхтарики.
Є генератор і все готове для його підключення. З усім упораються, каже Алла Коноваленко, аби війна скінчилася. Її підопічні з нею солідарні.
Детальніше у сюжеті:
