Розгладжувати зім’ятий одяг чи розправляти складки на ньому люди прагнули ще з часів давнини.
І є археологічні підтвердження цього. Зокрема, знахідки під час розкопок підтверджують, що ще за часів Кам’яної доби люди використовували для прасування одягу поліровану мамонтову кістку.
Зокрема застосовувати залізні речі для прасування почали римляни в IV ст. до н. е. Брали залізний прут, нагрівали його і користувалися ним як качалкою для прасування туніки. Також для прасування використовували нагріті камені-кругляки.
«У працях науковців ХІ століття згадується про такий побутовий прилад, як «утук» – залізо у формі лопатки, яку розжарюють і використовують для прогрівання ворсу одягу чи його прасування.
На Русі аж до XVIII століття прасували дерев’яними пристосуваннями, такими як валик і рубель (рифлена дерев’яна палиця). Висушену білизну намотували на валик і розкочували по столу рубелем. Це давало можливість розрівняти тканину та зробити її м’якішою», – розповіли в Остерському краєзнавчому музеї.
У ХVІІІ–ХІХ ст. почали виготовляти металеві праски, вони були схожі за формою до сучасних, нагрівалися на вогні.
«Також існували «гавки» – скляні кульки з металевими кільцями, наповненими гарячою водою, що слугували для прасування. Але поширення такі праски не набули.
У ХІХ ст. у Німеччині були винайдені спиртові праски. Для прасування необхідно було до їхнього корпусу прикріпити металеву колбу, заповнену спиртом. Після вмикання приладу спирт по спеціально вмонтованих трубочках потрапляв всередину, і при його згоранні відбувалося нагрівання. Вони були достатньо коштовними – у XIX ст. за них давали невелику отару овець.
Крім названих, виготовляли також музичні, газові, водяні та інші праски», – повідомили в музеї.
.
До початку 1880-х років кілька осіб досліджували можливість прасування за допомогою електрики, але Генрі В. Сілі з Нью-Йорка був першим винахідником, який зробив цю ідею працездатною і запатентував її 1882 року, а потім 1883 року разом зі своїм партнером Даєром запатентував й іншу «електричну праску». Вона нагрівалася електричною дугою, натягнутою між вугільними електродами при подачі постійного струму.
Полегшена праска з електронагрівом з’явилася в 1903 році завдяки винахіднику Ерлу Ричардсону», – пояснили музейники.
За період ХХ ст. конструкція електричної праски майже не змінилася. Як і в перших зразках, принцип роботи її полягає у виділенні тепла при підключенні до електричного струму. Нагрівальний елемент розміщується доволі близько до підошви. Для уникнення опіків ручка виготовляється з термоізольованого матеріалу. Під час прасування одяг розміщується на рівній поверхні, ставиться розігріта підошва приладу і поступово пересувається з одного місця на інше. Під тиском самої праски одяг поступово розрівнюється.
«Конструкція сучасних електричних прасок удосконалена терморегулятором температури та резервуаром води з клапаном регулювання для відпарювання одягу. А наприкінці 70-х років ХХ ст. підошви прасок почали виготовляти зі склокераміки. Цим знизився коефіцієнт тертя її основи по тканині, що значно полегшило процес прасування.
Праска постійно вдосконалюється, отримує нові можливості в наш час стрімких змін та інноваційних технологій. Так, уже з’явилися праски з парогенератором (парові станції), бездротові праски, відпарювачі і навіть цілі парові шафи, в які достатньо повісити одяг, зачинити шафу і через певний час отримати абсолютно випрасувані речі!» – розказали в музеї.
Дізнатися про еволюцію створення такого звичного для всіх приладу, як праска, допоможе колекція Остерського краєзнавчого музею. Тож якщо ще не бачили її на власні очі, варто завітати до музею.
Ірина Осташко
Фото – Остерський історичний музей
–
